Наслідки політики Горбачова. Зовнішньополітична діяльність мс Горбачова

Головна

Стіни та стеля

Вся внутрішня політика Горбачова була перейнята духом перебудови та гласності. Він уперше ввів термін "перебудова" у квітні 1986 р., яке спочатку розумілося лише як "перебудова" економіки. Але пізніше, особливо після проведення ХІХ Всесоюзної партійної конференції, слово "перебудова" розширилося і почало означати всю епоху змін.

Перші кроки Горбачова після обрання переважно повторювали заходи Андропова. Насамперед, він скасував "культ" своєї посади. На очах у телеглядачів 1986 р. Горбачов грубувато обірвав одного оратора: "Менше Сергійовича!"

У засобах масової інформації знову заговорили про "наведення ладу" в країні. Весною 1985 р. вийшов указ про боротьбу з пияцтвом. Вдвічі було скорочено продаж винно-горілчаних виробів, у Криму та Закавказзі вирубали тисячі гектарів виноградників. Це призвело до зростання черг у винних магазинів і підвищення споживання самогону більш ніж у п'ять разів.

З новою силою відновилася боротьба із хабарництвом, особливо в Узбекистані. У 1986 р. заарештували, а пізніше засудили на дванадцять років ув'язнення зятя Брежнєва Юрія Чурбанова.

На початку 1987 р. Центральний комітет запровадив деякі елементи демократії з виробництва і у партійному апараті: з'явилися альтернативні вибори партійних секретарів, іноді відкрите голосування замінювалося таємним, вводилася система виборів керівників підприємств та установ. Всі ці нововведення в політичній системі обговорювала XIX Всесоюзна партійна конференція, що відбувалася влітку 1988 р. Її рішення передбачали поєднання "соціалістичних цінностей" з політичною доктриною лібералізму - був проголошений курс на створення "соціалістичної правової держави", планувалося провести поділ влади на розробку парламентаризму". Для цього було створено новий вищий орган влади – з'їзд народних депутатів, а Верховна Рада була запропонована зробити постійно діючим "парламентом".

Зміни зазнало і виборче законодавство: вибори передбачалося проводити на альтернативній основі, зробити їх двоступінчастими, одну третину депутатського корпусу формувати від громадських організацій.

Головною ідеєю конференції була передача частини владних повноважень партії уряду, тобто посилення радянських органів влади за збереження в них партійного впливу.

Незабаром ініціатива проведення більш інтенсивних реформ перейшла до обраних на І з'їзд народних депутатів, на їх пропозицію концепція проведення політичних реформ була дещо змінена та доповнена. III з'їзд народних депутатів, який засідав у березні 1990 р. вважав за доцільне запровадити посаду Президента СРСР, тоді ж було скасовано 6-ту статтю Конституції, яка закріплювала монополію комуністичної партіїна владу це дозволило формувати багатопартійність.

Також під час політики перебудови відбулася державному рівні переоцінка деяких моментів історії держави, особливо це стосується засудження культу особи Сталіна.

Але в той же час почали поступово з'являтися і незадоволені політикою перебудови. Їхню позицію висловила у своєму листі редакції газети "Радянська Росія" ленінградська вчителька Ніна Андрєєва.

Одночасно з проведенням реформ у країні, в ній виникло, здавалося вже давно вирішене, національне питання, яке вилилося в криваві конфлікти: у Прибалтиці та Нагірному Карабаху.

Поруч із проведенням політичних реформ проводилися і економічні реформи. Головним напрямом соціально-економічного розвитку країни було визнано науково-технічний прогрес, технічне переозброєння машинобудування та активізацію "людського фактору". Спочатку основний акцент робився на ентузіазм трудящих, але на "голому" ентузіазмі нічого не збудуєш, тому в 1987 була проведена економічна реформа. Вона полягала у собі: розширення самостійності підприємств на засадах господарського розрахунку і самофінансування, поступово відродження приватного сектору економіки, відмова від монополії зовнішньої торгівлі, глибша інтеграція на світовий ринок, скорочення числа галузевих міністерств та, реформа сільського господарства. Але всі ці реформи, за рідкісними винятками, не призводили до бажаного результату. Одночасно з розвитком приватного сектора економіки, державні підприємства, що зіткнулися з абсолютно новими способами роботи, були не здатні вижити в умовах ринку, що народжується.

На посаді генсека М.С. Горбачов велику увагу приділяв зовнішній політиці СРСР. Не випадково його авторитет на Заході досить високий і досі. Серед успіхів, досягнутих ним у зовнішній політиці, слід сказати, перш за все, про руйнування “залізної завіси”, припинення холодної війни та закінчення ядерного протистояння.

У 1985-1988 роках Горбачов зробив радикальні зміни у зовнішньополітичному курсі СРСР. На XXVII з'їзді КПРС (лютий - березень 1986 року) він оприлюднив радянську програму побудови без'ядерного світу до 2000 року. У тому ж році під час візиту до Індії підписав Делійську декларацію про принципи ненасильницької та вільної від ядерної зброї світу.

У травні 1985 року на святкуванні 40-річчя перемоги над фашизмом Горбачов уперше за 20 років згадав у позитивному контексті ім'я Йосипа Сталіна, що викликало бурхливі овації присутніх. На першій (закритій) зустрічі з творчою інтелігенцією сказав, що зараз не час відновлювати антисталінську кампанію: "Ми ж народ лобами зіткнемо!"

З листопада 1985 по грудень 1988 року відбулося 5 зустрічей Горбачова з президентом США Рональдом Рейганом, під час яких було вироблено угоди щодо скорочення деяких видів ядерних та звичайних озброєнь.

Наприклад, під час зустрічі М.С. Горбачова з президентом США Рональдом Рейганом у листопаді 1985 року сторони визнали необхідність покращення радянсько-американських відносин та оздоровлення міжнародної обстановки загалом. Укладено договори СНО-1,2. Заявою від 15 січня 1986 М.С. Горбачов висунув низку великих зовнішньополітичних ініціатив:

Повна ліквідація ядерної та хімічної зброї до 2000 року.

Суворий контроль за зберігання ядерної зброї та знищення її на місцях ліквідацій.

Під час візиту Михайла Сергійовича до Індії було підписано Делійську декларацію про принципи вільного від ядерного озброєння та ненасильницького миру.

З іншого боку, саме М.С. Горбачову належить основна заслуга у закінченні війни в Афганістані та справі возз'єднання Німеччини.

1.1.1 Завершення війни в Афганістані

Нове керівництво країни на чолі з Горбачовим усвідомило всю повноту помилки – введення військ до Афганістану. Горбачов розумів, що це війна не дала Радянському Союзу нічого, крім "цинкових трун" і світового засудження.

Влітку 1987 р. було зроблено перші, хоча, переважно, популістські кроки до світу. Новий прорадянський уряд на чолі з Наджибуллою запропонував протиборчій стороні перемир'я.

У квітні 1988 р. СРСР підписав у Женеві угоду про виведення своїх військ з Афганістану. Вже 15 травня перший військові підрозділи почали залишати країну.

15 лютого 1989 р. Афганістан залишили останні радянські солдати. Цю церемонію провели якомога урочистіше, показавши, тим самим, що СРСР не біжить із країни, а лише виводить звідти свої війська.

15 лютого відзначається десятиліття закінчення висновку радянських військз Афганістану. Цього дня для Радянського Союзу закінчилася найтриваліша в його історії війна, яка загалом тривала дев'ять років, один місяць та вісімнадцять днів. Через цю війну пройшло 525 тисяч солдатів та офіцерів радянської армії, 90 тисяч військовослужбовців комітету державної безпеки та 5 тисяч військовослужбовців та співробітників МВС. На афганській війні загинули 14453 солдати та офіцери, у тому числі 13833 військовослужбовці Міністерства оборони, 572 - КДБ і 28 - МВС. Чисельність санітарних втрат (поранені, контужені, хворі тощо) неймовірно висока - 469685 людина. Втрати військової техніки не менш вражають: літаків – 118, вертольотів – 333, танків – 147, БМП, БМД, БТР – 1314, автомашин різного призначення – близько 13 тисяч.

Щоб зрозуміти значення виведення радянських військ з Афганістану, розглянемо попередні події. У СРСР були дуже складні відносини з Китаєм, що доходять до військових конфліктів, натягнуті взаємини з Іраном. Чинник безпеки набував додаткову гостроту через дії США в цьому регіоні. Газета "Нью-Йорк таймс" від 11 липня 1971 року писала, що "основна риса доктрини Ніксона - прагнення зберегти політичну та військову причетність до справ Азії... ведення війни руками інших, допомога зброєю... Тому Вашингтон продовжує посилати та надавати допомогу Пакистану". Таким чином, до початку 70-х років на південних кордонах країни тільки з Афганістаном у нас були, як і раніше, дружні стосунки. Але й у цій країні назрівали події, які невдовзі спричинили далекосяжні за рамки цієї країни наслідки.

17 липня 1973 року в Афганістані відбувся військовий переворот, внаслідок якого король М. Захір Шах був скинутий.

У країні було проголошено республіку, на чолі якої став колишній прем'єр-міністр і член королівської родини М. Дауд. Слід зазначити, що радянські фахівці з Афганістану не надали цієї події належної уваги. Зміну влади в нас вважають типовим "східним епізодом". Проте за цим простежувалися дії певних сил як усередині країни, так і за її межами. Усередині країни до цього часу виникло, і почало швидко набирати сили національно-демократичний рух та суспільно-політичний перебіг – ісламський фундаменталістичний рух.

У цей період США значно розширили проникнення у країну. Американський публіцист Ф. Боноскі в книзі "Секретна війна Вашингтона проти Афганістану" вказував, що ще в 1973 ЦРУ "почало натискати" на афганський уряд з метою змусити його зайняти антирадянські позиції. В антиурядовій змові ставка робилася передусім на військову секцію "мусульманської молоді". Після розкриття у грудні 1973 року змови бойовиків проти режиму М. Дауда його учасники знайшли притулок у Пакистані. У секретних пакистанських таборах було організовано підготовку п'яти тисяч афганських фундаменталістів, які стали ядром антиурядових сил усередині Афганістану. У липні 1975 року прихильники Г. Хекматьяра, Б. Раббані та інших керівників мусульманських організацій оголосили джихад "безбожному режиму" М. Дауда. У низці провінцій спалахнули збройні заколоти. Однак підняти збройне повстання по всій країні їм не вдалося. Таким чином, думка, що тільки квітнева (1978 р.) революція в Афганістані стала причиною багаторічної громадянської війни, не підтверджується.

Квітневий військовий переворот 1978 року в Кабулі, коли було розстріляно президента М. Дауда та його найближчого оточення, а влада в країні перейшла до рук Народно-демократичної партії Афганістану на чолі з М. Таракі, виявився повною несподіванкою для радянського керівництва. Розгубленість панувала і у Вашингтоні. На тлі наближення подій в Ірані ЦРУ не приділяло достатньої уваги Афганістану і переглянуло переворот, що готувався. 30 квітня 1978 року Москва визнала новий режим у Кабулі. Визнання було виправдано як за ідеологічними, так і за історичними традиціями. Радянському Союзу було вигідно мати на південному кордоні слухняного, якщо не союзника, то хоча б доброго сусіда. Проте вже перший рік розвитку квітневої революції в Афганістані показав вузькість її соціальної бази.

Подальший розвиток подій у цій країні показав, що натхненники революції не мали чіткої програми політичних та економічних перетворень, не мали практичного досвіду державного будівництва. Амбіції окремих керівників лише посилили міжпартійну ворожнечу, а соціалістичні гасла активізували боротьбу мусульманських фундаменталістів проти нової влади. У березні 1979 року спалахнув контрреволюційний заколот у провінції Герат. Почастішали збройні сутички в інших провінціях країни. Вашингтон у зв'язку із втратою Ірану ухвалює рішення про переорієнтацію у зовнішній політиці в цьому регіоні, намагається максимально отримати користь з афганських подій у боротьбі проти СРСР. Збільшується військова допомога Пакистану, збільшується зближення з Китаєм. Америка відмовляється від домовленостей щодо Близького Сходу і припиняє переговори щодо Індійського океану. Після подій у Гераті (до речі, тут під час заколоту загинули двоє радянських громадян) уряд Афганістану почав систематично звертатися з проханнями до уряду СРСР про надання військової допомоги. Таких прохань із березня по грудень 1979 року було близько двох десятків. Найвище радянське керівництво неодноразово розглядало ці прохання афганського уряду і, незважаючи на складність обстановки навколо і всередині цієї країни, завжди відмовляло у їхньому задоволенні. Тим часом стан справ в Афганістані безперервно погіршувався. Збройна опозиція стискала обручку навколо Кабула, де до цього часу різко загострилася боротьба між лідерами НДПА.

У вересні 1979 року внаслідок міжпартійних чвар було вбито М. Таракі. У жовтні-листопаді 1979 року Політбюро ЦК КПРС завжди обговорює проблеми Афганістану. Вищі чини КДБ та Міноборони регулярно курсують між Кабулом та Москвою. Нарешті, 12 грудня 1979 року у кабінеті Л.І. Брежнєва знову збирається Політбюро та за інформацією голови КДБ Ю.В. Андропова, міністра оборони Д.Ф. Устинова та міністра закордонних справ А.А. Громико приймає рішення про введення обмеженого контингенту радянських військ до Афганістану для "надання допомоги та сприяння у боротьбі проти зовнішньої агресії... і виходячи із спільності інтересів обох сторін у питаннях безпеки". Сьогодні можна припускати, що це рішення, по-перше, продиктоване втручанням імперіалістичних країн у справи Афганістану і могло б створити загрозу безпеці наших південних рубежів; по-друге, мало запобігти становленню терористичного режиму Х. Аміна та захистити афганський народ від геноциду; по-третє, враховувало те, що використання радянських військ в інших країнах (Угорщина, Чехословаччина) раніше обходилося без важких внутрішніх та міжнародних наслідків. Природно, у політичному рішенні щодо застосування військової сили була опора на міжнародне право - міждержавний договір, укладений між СРСР та Афганістаном 5 грудня 1978 року, де вказувалося, що "в інтересах зміцнення обороноздатності Високих Договірних Сторін вони продовжуватимуть співпрацювати у військовій галузі". Думаю, що в роковому рішенні був ще один аспект, що існував у ті роки, так званий вождизм, тобто необмежені повноваження генерального секретаря, рішення якого тоді не підлягали обговоренню. Звичайно, сам спосіб ухвалення такого фатального рішення, повне ігнорування у цьому питанні думки аналітиків-професіоналів, громадської думки, нарешті, радянського законодавства, не можуть викликати нічого, крім засудження. Але це ми зараз можемо так міркувати. А тоді, у 1979 році, у нас у країні було дуже мало людей, які б могли публічно висловити іншу (від Політбюро) позицію.

У цьому плані наведу два приклади. Достовірно відомо, що Генеральний штаб Міністерства оборони СРСР був категорично проти введення військ до Афганістану. Але що з того вийшло? Розповідає генерал армії А. М. Майоров: "З довірчої розмови з Огарковим (Огарков Н. В. - маршал Радянського Союзу, в 1977-1984 рр. начальник Генштабу) мені було відомо, що коли на засіданні Політбюро вирішувалося питання про введення військ в Афганістан, він рішуче виступив проти, заявивши: "Ми відновимо проти себе весь східний ісламізм, і політично програємо в усьому світі". Його обірвав Андропов: "Займайтеся військовою справою! А політикою займемося ми, партія, Леонід Ілліч". А ось як відповів колишній міністр закордонних справ Е. А. Шеварднадзе на запитання журналіста у грудні 1991 року: "За що ви можете дорікнути себе в афганському питанні?" "Коли було ухвалено рішення про вводі військ, мені та іншим треба було кричати, що відбувається помилка, дурна, з тяжкими наслідками. Тоді я не знайшов у собі сил, сміливості сказати про це. Я ж десятки разів виступав на пленумах, з'їздах партії. Я не можу пробачити собі, мабуть, інші мої однодумці такої ж думки. Треба було сказати правду, чи постраждали б, природно. Ну і що – гинули ж люди в Афганістані. Треба було говорити, я визнаю, совість мучить". Історія висновку радянських військ з Афганістану - одне з найяскравіших підтверджень помилковості прийнятого в грудні 1979 року вищим керівництвом СРСР рішення про воєнне вторгнення в цю країну. Це і доказ того, що війну можна розпочати, але важко закінчувати.

Я вже згадував, що проти введення військ до Афганістану заперечував лише Генеральний штаб Міністерства оборони. Мотиви Генштабу були дуже переконливими: внутрішні конфлікти афганські керівники повинні вирішувати виключно самостійно; введення військ загрожує падінням авторитету в очах радянського народу, народу Афганістану та світової громадськості; цілком ймовірно, що радянська військова присутність у цій країні спровокує розв'язання бойових дій; слабке знання звичаїв і традицій афганського народу, особливостей ісламу, національно-етнічних і родоплемінних відносин поставить радянських солдатів у скрутне становище. Буквально за кілька місяців після введення радянських військ до Афганістану прогноз Генштабу почав виправдовуватися. Про неправильне рішення радянського уряду незабаром заявили самі афганці.

Головний військовий радник в Афганістані з 1980 по 1981 генерал армії А.М. Майоров згадує зустріч із генерал-полковником Хусейном - батьком Б. Кармаля - главою Афганської держави. На затвердження А.М. Майорова: "Все одно рано чи пізно ми переможемо", афганський генерал відповів: "Ні, Афганістан перемогти не можна. Афганістан можна тільки купити. А ви бідніші і за нафтових королів, і за бідніших за Америку..." Через деякий час цю ж думку в бесіді з А.М. Майоровим висловили командир корпусу афганської армії полковник Халіль (пізніше він обіймав посаду першого заступника міністра оборони Афганістану) та міністр у справах національностей та племен С. Лайок в уряді Б. Кармаля.

Полковник Халіль, наприклад, заявив: "Війська шураві треба вивести з Афганістану... Перемоги не буде. Навіть через десять, п'ятнадцять та двадцять святих рамазанів". У 1980 року академік Г.А. Арбатов та політичний оглядач газети "Правда" Ю.А. Жуков домоглися прийому у Л.І. Брежнєва і внесли йому пропозицію хоча б про часткове виведення обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану. Незабаром після з'їзду партії, 22 березня, на нараді у Кремлі під головуванням Ю.В. Андропова, де розглядалися афганські проблеми, військові фахівці висловилися необхідність поетапного виведення радянських військ з Афганістану. Реакції на цю пропозицію не було. Однак восени 1981 року Політбюро схвалило пропозицію міністра закордонних справ А. А. Громико щодо організації дипломатичного процесу, метою якого було б виведення радянських військ з Афганістану. Ця конструктивна позиція радянського керівництва була помічена ООН. Наприкінці 1982 року під час похорону Л.І. Брежнєва Ю.В. Андропов - новий лідер партії та держави, що зустрівся з президентом Пакистану Зія Уль-Ханом.

У ході зустрічі було порушено афганську проблему. 28 березня 1983 року Ю.В. Андропов у розмові з генсеком ООН висловив бажання мирного вирішення афганського питання. Проте прагнення американської адміністрації отримати максимум політичних вигод з афганського конфлікту і втягнути ОКСВ у бойові дії суттєво ускладнило посередницьку місію ООН. Після смерті Ю.В. Андропова у лютому 1984 року активність посередницької діяльності ООН із розблокування афганського конфлікту помітно знизилася. Паралельно з цим почала різко зростати військова допомога Афганської опозиції США. Більше того, ЦРУ стало наполегливо підштовхувати моджахедів до рейдів на територію Узбекистану та Таджикистану, і такі спроби було здійснено. Тим не менш, завдяки поступовому зниженню порога конфронтації в радянсько-американських відносинах у 1985-1986 роках. в афганському глухому куті засяяло світло.

Восени 1985 року у Москві М.С. Горбачов заявив Б. Кармалю та іншим афганським керівникам про намір вивести радянські війська. І справді, у жовтні 1986 року за рішенням радянського уряду з Афганістану вийшли шість бойових частин: один танковий полк, два мотострілкові полки і три зенітні загальною чисельністю 8,5 тисячі осіб. Тим часом процес женевських переговорів під егідою ООН з афганського питання, розпочатий ще 1982 року, хоч і з великими труднощами, продовжувався 1985-1986 років. і, нарешті, завершився 14 квітня 1988 року підписанням пакету угод повноважними представниками Афганістану та Пакистану, а також СРСР та США як гаранти реалізації політики врегулювання багаторічного афганського конфлікту.

З 15 травня 1988 року відповідно до цих угод розпочався поетапний виведення радянських військ з Афганістану. 15 лютого 1989 року, як і було зумовлено женевськими угодами, з Афганістану вийшли останні радянські підрозділи на чолі з генералом Б. В. Громовим.

1.1.2 Об'єднання Німеччини

Вересня 1990 року у московському " Президент-готелі " міністри закордонних справ СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН та НДР у присутності Президента СРСР М.С.Горбачова підписали Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Через двадцять днів, 3 жовтня 1990 року об'єднання Німеччини стало фактом, що відбувся. У Берліні було спущено прапор НДР, Німецька Демократична Республіка перестала існувати.

Неординарність події 12 вересня визначалося як тим, що формально " закривався " німецьке питання. Міжнародна атмосфера була перенасичена очікуванням гігантських перетворень, яким судилося потрясти світ у наступні роки. Через п'ятнадцять місяців перестане існувати Радянський Союз, розділившись на республіки, що його становили. Ще раніше зникнуть Організація Варшавського договору та Рада економічної взаємодопомоги. Колишні союзники за Варшавським договором розпочнуть свій дрейф у бік НАТО. У Європі виникне нове співвідношення сил з поки що неясними і важко передбачуваними наслідками.

Післявоєнна історія Європи значною мірою складалася під впливом подій, що розгорталися навколо німецького питання. Виникнення холодної війни, розкол Європи, багаторічне протистояння двох військово-політичних блоків - НАТО і ОВС з перегонами озброєнь, що супроводжували його, - все це, так чи інакше, було пов'язано зі спробою досягти повоєнного врегулювання в Німеччині.

Колишнім союзникампо Другої світової війни ніяк не вдавалося виробити узгоджені рішення щодо Німеччини, реалізувавши цим принципову схему врегулювання, намічену 1945 року у Потсдамі. Надто далеко розійшлися їхні інтереси, надто глибоким виявився рів між Сходом та Заходом, надто честолюбними – амбіції політичних керівників провідних держав.

Злуки Німеччини німці по праву розцінюють як своє найбільше досягнення. Вони реалізували шанс, який надала їм історія. Канцлер Г. Коль згодом назве об'єднання країни "подарунком історії". Він чудово розумів, що в іншій історичній ситуації "подарунок" міг і не бути. У всякому разі, навіть наприкінці 1989 року серед політичної еліти ФРН була поширена думка, що об'єднання Німеччини – справа далекої історичної перспективи. У ФРН серйозно поставилися до висловлювань М.С.Горбачова у розмові з Президентом ФРН фон Вайцзеккером у липні 1987 року у Москві під час візиту радянського керівника до ФРН у червні 1989 року, що він заявив, що питання возз'єднанні вирішить історія. Ніхто, мовляв, не може сказати, що станеться за 100 років. Фон Вайцзеккер був збентежений такою відповіддю. У той самий час Г.Д. Геншер свідчить, що він побачив у словах М.С.Горбачова щось інше - готовність вважати німецьке питання відкритим, а стан розколу - неостаточним. Він був правий. Коли через рік возз'єднання стане фактом, М.С.Горбачев не висловить подиву. Ніхто не міг очікувати, що історія почне так швидко працювати, скаже він.

Відомо, що навіть у 1989 році мало хто на Заході, а тим більше в Радянському Союзі, вважав реальним возз'єднання Німеччини у перспективі. Досягнення німецької єдності розглядалося Бонном та її союзниками як стратегічне завдання. Не більше того. Щоправда, Э.А.Шеварднадзе у своїх мемуарах, що вийшли ще 1991 року, зазначає хіба що заднім числом, що у 1986 року він дійшов думки про неминучості відновлення національної спільності німців. Однак публічно він продовжував викладати офіційну точку зору радянського керівництва про незворотність змін на німецькій землі та незмінність існування двох німецьких держав.

Однак громадський рух за демократизацію, політичний плюралізм і економічну лібералізацію, що розгорнувся в східноєвропейських країнах, захопив і НДР, придбав там до осені 1989 року вкрай гострий, вибуховий характер.

"Перебудовна" хвиля, перекинувшись на НДР, дуже скоро набула особливої німецької спрямованості. Рух, що почався під гаслом "народ - це ми", вже за короткий час породив нове гасло - "ми - єдиний народ". Загальнонімецький мотив став домінуючим. Вимога свободи виїзду з НДР, відкриття кордону між НДР та ФРН не залишилася суто декларативною. Сотні громадян НДР, користуючись можливістю безвізових поїздок до ЧССР, Угорщини та інших держав, стали брати в облогу посольства ФРН, вимагаючи виїзду на Захід. Існуючі угоди між НДР та цими державами не дозволяли їм допускати безвізовий виїзд громадян НДР до ФРН. Обстановка розпалювалася.

Уряд ФРН жорстко тиснув на Будапешт, Прагу та Берлін, вимагаючи дозволити виїзд східнонімецьких туристів на Захід. У хід пускалися і обіцянки економічної допомоги, великих кредитів. Торішнього серпня 1989 року у замку Гімніх під Бонном відбулася секретна зустріч канцлера Г.Коля з главою угорського уряду М. Неметом. Угорщина дала згоду на виїзд туристів НДР до ФРН і незабаром відкрила свій кордон, отримавши сигнал із Москви про те, що радянське керівництво не заперечуватиме проти виїзду громадян НДР на Захід. Згодом Р. Коль розповість, що він мав на цю тему телефонну розмову з М.С. Горбачовим, зі слів якого він і зробив висновок, що угорці діяли за згодою Москви. Він також дійшов висновку, що всі ці події були "початком кінця режиму СЄПН".

Незабаром уряд НДР дав згоду на виїзд громадян, які перебували в посольстві ФРН у Празі, у спеціальних поїздах за умови, що вони прямуватимуть через територію НДР. Проте врегулювання конфлікту з "посольськими сидільцями" вже не могло стримати подальшого загострення політичної ситуації в НДР. Вона переростала у загальнодержавну кризу. У Берліні, Лейпцигу, Дрездені та інших містах не припинялися багатотисячні демонстрації з вимогами кардинальних змін у країні. Мітингова хвиля котилася НДР, як і іншими східноєвропейськими країнами, змітаючи режими, які виявилися нездатними ефективно керувати своїми країнами. Не врятувала становище і відставка Е. Хонеккера у жовтні 1989 року, одразу після святкування 40-річчя НДР. Присутній на урочистостях М.С. Горбачов залишав Берлін із похмурими враженнями. Його бесіда з керівником НДР підтвердила повну несприйнятливість останнього до рекомендацій гостя. Та й час було втрачено. У радянського лідера було більш ніж достатньо підстав для важких роздумів. Втім, М.С. Горбачов навряд чи припускав, що не за горами час, коли постане питання про його власну долю, хоча, збудувавши події в логічний ланцюг, вже можна було передбачити неминучість гірких наслідків.

Нове керівництво НДР на чолі з Е. Кренцем стрімко втрачало ґрунт під ногами, не знаходило в цій складній ситуації ефективних рішень політичної кризи, що спалахнула. Було ясно, що використання силових методів протипоказано і могло призвести лише до ще більшого загострення, висадити в повітря обстановку. З Москви ясно дали зрозуміти, що розквартовані на території НДР радянські війська залишаться в казармах і керівництво НДР не може розраховувати на їхню підтримку.

Г.Д. Геншер згадує розмову з угорськими керівниками під час зустрічі у Бонні у серпні 1989 року. Вони розповіли, що на нараді глав держав - членів Організації Варшавського договору в Бухаресті ними було запропоновано включити до підсумкового документа положення про право кожної держави-члена самостійно вирішувати питання про свій соціальний та політичний устрій. Ця пропозиція спочатку не знайшла схвалення, і лише наполеглива підтримка М.С. Горбачова забезпечила його ухвалення. Г.Д. Геншер зробив з цього висновок, що керівник Радянського Союзу твердо стоїть на позиціях Спільної заяви СРСР - ФРН, підписаної в ході його візиту до Бонна у червні 1989 року, де було зафіксовано аналогічне за змістом становище. Отже, він і надалі підтримуватиме прагнення держав-членів Організації Варшавського договору до більшої самостійності. Це обнадіяло міністра закордонних справ ФРН. І він не помилився у своїх очікуваннях. Організація Варшавського договору швидкими темпами рухалася до саморозпуску.

Тим часом події у НДР брали драматичний оборот. Перманентні демонстрації, жорсткий пресинг з боку опозиції змусили керівництво НДР оголосити 9 листопада 1989 року про "відкриття" Берлінського муру. Було знято контроль на прикордонних переходах, і тисячі жителів Східного Берліна попрямували до західної частини міста, а зустрічний потік західноберлінців - до східної.

Уряд ФРН усвідомлював, що, як розпочати реальних кроків по об'єднанню двох німецьких держав, треба розвіяти сумніви і побоювання у таборі своїх союзників, соціальній та Радянському Союзі. Щодо союзників, то в Бонні були впевнені, що зможуть вирішити це завдання. З Радянським Союзом було складніше, незважаючи на взаєморозуміння з М.С. Горбачовим та Е.А. Шеварднадзе.

На такому внутрішньополітичному фоні, що склався в СРСР до початку 1990 року, було не просто демонструвати сильну, переконливу та ефективну зовнішню політику. Проте ще зберігався високий міжнародний авторитет Радянського Союзу, який змушував партнерів зважати на його думку при вирішенні європейських та світових проблем.

У розпал дискусій про шляхи вирішення проблеми німецької єдності на початку січня 1990 радянське керівництво звернулося до канцлера Г. Колю з проханням про термінову продовольчу допомогу. Зрозуміло, уряд ФРН відгукнувся позитивно та оперативно. Вже 24 січня Г. Коль підтвердив готовність постачання до СРСР за пільговими цінами 52 тис. тонн м'ясних консервів, 5 тис. тонн свинини, 20 тис. тонн вершкового маслата іншого продовольства, виділивши для субсидування цих поставок 220 млн німецьких. Це було не єдине звернення керівництва СРСР за продовольчою допомогою до ФРН та інших західних країн. Незабаром пішли нові прохання такого роду, а також звернення щодо надання кредитів. Допомога зобов'язувала, ставила керівництво СРСР ще складніше становище на переговорах з ФРН.

Тим часом у Москві йшла розробка позиції, стратегії та тактики майбутніх дипломатичних контактів з питань об'єднання Німеччини. Робота йшла важко, розкид оцінок та думок був дуже великий. Пропоновані керівництву рекомендації експертів нерідко отримували там власну інтерпретацію, а за реалізації набули дуже далекого від первісного задуму характеру.

10 лютого Г. Коль у супроводі Г.Д. Геншера прибуває до Москви. Канцлер ретельно готувався до цієї подорожі. Напередодні візиту представники урядів США, Великої Британії та Франції виступили із заявами на підтримку об'єднавчої політики Бонна. За об'єднання Німеччини висловились і нові керівники ЧССР, Польщі, Угорщини, Румунії та Болгарії.

Г. Коля та Г.Д. Геншера все ж таки не залишали занепокоєння і невпевненість. Вони знали, що на пленумі ЦК КПРС, що відбувся перед їх візитом, політика М.С. Горбачова та Е.А. Шеварднадзе була піддана різкій критиці з боку багатьох членів ЦК. Внутрішнє становище у СРСР продовжувало загострюватися. Захоче і чи зможе М.С. Горбачов під тиском обставин піти на поступки ФРН – це питання не залишало керівників ФРН.

Переговори в Москві склалися, за визнанням німецьких учасників, набагато сприятливішими, ніж вони очікували. На зустрічі у вузькому складі М.С. Горбачов зробив заяву, яку Г. Коль сприйняв як сенсацію. Сторінку газети "Правда", де наступного дня була опублікована заява радянського лідера, помічник канцлера Х. Тельчик дбайливо збереже, помістить у рамку та повісить на стіні свого кабінету як цінний сувенір.

Що ж так потішило німецьких гостей? У повідомленні ТАРС, опублікованому "Правдою" 11 лютого 1990 року, говорилося: М.С. Горбачов констатував - і канцлер з ним погодився, - що зараз між СРСР, ФРН та НДР немає розбіжностей щодо того, що питання про єдність німецької нації мають вирішувати самі німці та самі визначати свій вибір, у які терміни, якими темпами та на яких умовах вони цю єдність реалізовуватимуть”.

Почувши цю заяву, канцлер не міг не зрадіти, адже німці фактично отримували карт-бланш та повну свободу рук на внутрішньонімецьких переговорах. На німецького гостя чекав і інший приємний сюрприз. Коли Г. Коль заговорив про воєнний статус об'єднаної Німеччини, М.С. Горбачов відповів дуже гнучко. Він розуміє, що для Коля нейтралітет так само неприйнятний, як і для інших. Нейтралітет ставить межі, які принижують німецький народ. М.С. Горбачов не знає, яким буде статус об'єднаної Німеччини, над цим доведеться ще подумати і "програти" різні можливості. Помічник канцлера Х. Тельчик записав у своєму щоденнику: "Ще одна сенсація: М.С. Горбачов не пов'язує себе остаточним рішенням; жодних запитів щодо ціни, і зовсім ніякої загрози. Що за зустріч!".

Бесіда дала і ще один результат – М.С. Горбачов схвалив внесену напередодні Дж. Бейкер пропозицію про проведення переговорів про зовнішні аспекти німецької єдності у форматі "2 +4". Він погодився з канцлером, що ці питання мають вирішуватись чотирма державами спільно з ФРН та НДР.

Вже наступного дня, 12 лютого, в Оттаві зібралася перша та єдина конференція міністрів закордонних справ держав НАТО та Організації Варшавського договору. Вона була присвячена проблемі "відкритого неба", заходам щодо зміцнення довіри у військовій галузі. Проте в історію вона увійшла з зовсім іншої причини. Г.Д. Геншер поставив собі завдання вже на цій конференції домогтися формальної домовленості про початок переговорів у форматі "2+4". Дж. Бейкер активно підтримав його. Не заперечували і міністри закордонних справ Великої Британії та Франції. Е.А. Шеварднадзе не був готовий до таких швидких темпів просування переговорів, але зрештою дав згоду на опублікування спільної заяви шести міністрів про початок переговорів для обговорення "зовнішніх аспектів досягнення німецької єдності, включаючи питання безпеки сусідніх держав".

Все більше став відчуватися цейтнот, у який поставили себе учасники переговорів, поступившись наполегливим устремлінням уряду ФРН завершити їх до осені 1990 року. На 31 серпня було призначено підписання Договору про об'єднання ФРН та НДР, на 12 вересня - Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини, на 3 жовтня призначено урочистості у Берліні з нагоди об'єднання Німеччини, на 20 листопада - зустріч на найвищому рівні НБСЄ, на 2 грудня - вибори до Бундестагу ФРН. Канцлер Г. Коль прагнув того, щоб вибори проходили вже в об'єднаній Німеччині. Це давало б йому безперечні переваги перед соціал-демократичними конкурентами.

Ситуація з дня на день нагнітається. На учасників переговорів тиснула взята ними він обов'язок обов'язково закінчити роботу до встановленого терміну. Узгоджувати за таких умов договірні формулювання означало прирікати себе ризик неминучих огріхів, поява нечітких, приблизних текстів. Адже залишалися ще відкритими багато ключових положень підсумкового документа "шістки".

Увечері 14 липня до Москви прилетіли канцлер ФРН Г. Коль та міністри – закордонних справ Г.Д. Геншер та фінанси Т. Вайгель у супроводі делегації німецьких експертів. Наступного дня в особняку МЗС СРСР на вул. Олексія Толстого (нині Спиридонівка) розпочалися переговори, які мали розставити всі крапки у питанні про статус об'єднаної Німеччини та її відносини з Радянським Союзом. Їм передувала двогодинна зустріч М.С. Горбачова з Г. Колем у присутності лише помічників та перекладачів. Вона, як, зрештою, і вся поїздка, докладно описана у спогадах канцлера, його помічника Х. Тельчика та інших німецьких учасників. У німецькій збірці документів опубліковано й сам запис цієї розмови.

Квінтесенцією бесіди стала фактична згода радянського президента про те, щоб ФРН після об'єднання залишилася в НАТО. Запропонована ним формула передбачала, що на перехідний період, поки на німецькій землі залишатимуться радянські війська, територія НДР не входитиме до сфери НАТО.

Перша частина заяви президента втішила Г.Коля. Він сприйняв почуте як "прорив". Проте друга частина викликала в нього настороженість. Він побачив у словах співрозмовника ознаку того, що об'єднана Німеччина все ж таки не набуде повного суверенітету, а в ході наступних переговорів про умови перебування радянських військ СРСР зможе зберегти в своїх руках можливості для тиску і в питанні про членство Німеччини в НАТО. Канцлер хотів повної ясності та наполегливо домагався її у М.С. Горбачова. Відповідь він отримав лише непрямий. Президент сказав, що чекає спільний політ на Кавказ. У гірському повітрі багато, мовляв, бачиться ясніше.

Г. Коля не задовольнила така невизначена перспектива. Він продовжував наполягати і заявив, що полетить на південь лише у тому випадку, якщо в результаті розмов Німеччина отримає повний суверенітет. Завзятість гостя межувала з безцеремонністю і явно обурювала президента. Прямої відповіді він так і не дав, але запропонував все ж полетіти на Кавказ. Г. Колю стало зрозуміло, що згоду буде отримано. Того ж дня обидві делегації вилетіли до Ставрополя.

В.М. Фалін, котрий обіймав тоді посаду завідувача міжнародним відділом ЦК КПРС, свідчить, що вночі напередодні прильоту Р. Коля він розмовляв телефоном з М.С. Горбачовим і виклав йому своє бачення майбутніх переговорів, особливо натискав на те, щоб президент не давав згоди на включення об'єднаної Німеччини до НАТО. М.С. Горбачов відповів, що намагатиметься зробити, що можна, але, на його думку, "поїзд уже пішов".

Визнання президента говорить багато про що. На момент зустрічі в Архизі результат переговорів фактично був вирішений наперед. Внутрішня обстановка у СРСР, становище у НДР та інших державах Східної Європи, жорсткий тиск з боку західних партнерів залишали радянському державному керівництву вкрай обмежений набір коштів та варіантів дій. Прийнявши правила гри, що диктуються політикою "нового мислення", відмовляючись від будь-яких кроків, здатних викликати найменше загострення обстановки та критику на свою адресу за кордоном, керівники СРСР ще більше звузили політичний коридор своїх дій. Потік подій ніс їх усе з більшою швидкістю, і в них залишалося менше шансів, а можливо, й бажання вибратися з нього. До грудня 1991 року, як у Кремлі було спущено прапор Радянського Союзу, а М.С. Горбачов склав із себе повноваження президента все ще могутньої держави, залишалося півтора роки. Однак на всіх діях вищого керівництва країни вже лежав друк якоїсь відчуженості та навіть приреченості.

Проте в Архизі з низки питань переговори тривали досить напружено. М.С. Горбачов домагався остаточного і чіткого підтвердження важливих СРСР положень у майбутньому врегулюванні. Зокрема, йшлося про те, що іноземні війська НАТО не розгортатимуться на території колишньої НДР, і там не розміщуватиметься ядерна зброя та засоби її доставки. Канцлер погодився із цим. Президент наполягав на скороченні чисельності бундесверу та отримав згоду Г. Коля на "стелю" у 370 тис. осіб (від значніших скорочень канцлер категорично відмовився). Переконав канцлера, що Німеччині необхідно сплатити витрати на перебування Західної групи військ (ЗГВ) на німецькій території (щоправда, протягом чотирьох, а не п'яти років і в менших розмірах, ніж сподівався) та з її виведення на батьківщину, включаючи будівництво квартир для військовослужбовців ЗГВ.

Все це мало врівноважити згоду на членство об'єднаної Німеччини в НАТО і на розміщення в колишній НДР не інтегрованих до НАТО частин бундесверу безпосередньо після об'єднання.

Зустріч в Архизі практично відкрила шлях до завершення переговорів "шістки". Так вона і була сприйнята повсюдно. Особливе натхнення результати зустрічі викликали у політичних колах Німеччини, перетворивши надію на швидке об'єднання країни на тверду впевненість.

Наступного дня, 17 липня, у Парижі відкрилася третя зустріч міністрів закордонних справ "шістки". Е.А. Шеварднадзе та Г.Д. Геншер прибули у французьку столицю прямо з Мінеральних Вод під враженням переговорів, що тільки що закінчилися. Досягнуті в Архизі домовленості визначили перебіг паризької зустрічі. Сперечатися фактично було вже нема про що. Робота над підсумковим документом "шістки" швидко рухалася до завершення. Німецькі учасники зміцнили переконання, що все закінчиться в строк, до 3 жовтня, а поставлених цілей буде досягнуто. У Парижі було узгоджено і питання про підписання німецько-польського договору про кордон, що залишалося відкритим, який повинен був на двосторонній основі підкріпити положення про остаточний характер німецьких кордонів, узгоджені "шісткою" для Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Для цього на засідання "шістки" було запрошено польського міністра закордонних справ К. Скубишевський.

Швидкий поступ на переговорах Е.А. Шеварднадзе мотивував тим, що досягнуто значного прогресу в рамках НБСЄ, а також у процесі трансформації ОВС і НАТО. Цей висновок виявився правильним лише для Організації Варшавського договору, учасники якої практично вже стояли на порозі саморозпуску, що насправді і стало фіналом "трансформації". Що ж до НАТО, то після декларації про наміри, проголошеної в Лондоні, конкретні справи набули досить своєрідного спрямування. НАТО не тільки зберегло всі основні настанови та характеристики військово-політичного блоку, а й "трансформувалося" за рахунок залучення нових членів та просування сфери своєї дії на схід Європи. Влітку 1990 року на можливість такого розширення НАТО ніхто не наважувався навіть натякати. Більше того, звучали запевнення, що структури НАТО не пересунуть за межу між ФРН і НДР. Загалом через кілька років про ці запевнення було забуто.

Результати переговорів "шістки" дозволили підтвердити дату їх завершення та підписання Договору про остаточне врегулювання - 12 вересня у Москві. На рівні експертів йшло остаточне відпрацювання тексту договору. Паралельно велася підготовка радянсько-німецького Договору про добросусідство, партнерство та співробітництво, яке було умовлено парафувати того ж дня – 12 вересня, а також Угоди між СРСР та ФРН про деякі перехідні заходи та Договору про перебування та виведення радянських військ з Німеччини. Історія цих переговорів сповнена гострих, навіть драматичних моментів, але це самостійна тема.

Навколо Договору про остаточне врегулювання суперечки йшли до останнього моменту. До середини серпня з німецької сторони в переговорний процес було "вкинуто" питання про зупинення прав та відповідальності чотирьох держав уже з моменту фактичного об'єднання Німеччини. Справа в тому, що зазначені права та відповідальність за Договором про остаточне врегулювання мали вичерпати себе з ратифікацією та набранням чинності. У Бонні, однак, не хотіли, щоб об'єднана Німеччина протягом навіть короткого часу до набуття чинності договору залишалася під чотиристороннім контролем.

16-17 серпня Г.Д. Геншер у ході переговорів у Москві домігся згоди з цим побажанням. Радянський міністр поступився наполегливістю Г.Д. Геншера та в іншому питанні. Він прийняв запропоновану схему оформлення зобов'язання ФРН щодо скорочення бундесверу, яка передбачала, що відповідна заява буде зроблена на переговорах у Відні, а не на зустрічі "шістки". Керівництво ФРН не хотіло робити це зобов'язання, частиною остаточного мирного врегулювання, воліючи "вписати" його у загальну угоду про скорочення збройних сил та озброєнь у Європі.

У Москві ще раз було також розглянуто питання, якому судилося на довгі роки після возз'єднання стати серйозним подразником у відносинах між урядом ФРН та спадкоємцями латифундистів та колишніх нацистів, позбавлених власності відповідно до союзницьких рішень у період 1945-1949 років. З радянської сторони було підтверджено позицію, згідно з якою вжиті в ті роки заходи не підлягали перегляду. Г.Д. Геншер не заперечував проти цього, хоча посилався на необхідність залишити німецькому судочинству можливість компенсувати власність особам, які самі втратили її внаслідок нацистських переслідувань. Йшлося про об'єкти, які після конфіскації жертв переслідувань перейшли до нацистів, а потім були вилучені у них на основі Потсдамської угоди.

Г.Д. Геншер виступав і проти включення цього питання безпосередньо до тексту Договору про остаточне врегулювання. Все ж таки німецькому міністру довелося погодитися з тим, щоб до договору були додані листи на адресу міністрів закордонних справ чотирьох держав, що підтверджують незворотність заходів, вжитих у 1945-1949 роках.

Не було вирішено питання щодо компенсації радянським громадянам, викраденим до Німеччини в період тимчасової окупації частини радянської території, а також в'язням концтаборів. Г.Д. Геншер був проти включення цього питання до Договіру про остаточне врегулювання, а Е.А. Шеварднадзе не виявив наполегливості та погодився зробити його предметом окремого врегулювання. Наступні переговори розтягнулися на довгі місяці, і лише 1992 року питання було вирішено, хоча розмір компенсацій виявився мінімальним, не відповідаючим тяжкості моральних і фізичних страждань, що випали частку радянських громадян у фашистській неволі.

11 вересня 1990 року до Москви прилетіли міністри закордонних справ США, Великобританії, Франції та двох німецьких держав. Наступного дня було завершено роботу конференції "2+4" і підписати погоджений до цього часу Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

Дні, що передували цій зустрічі, були, мабуть, найгарячішими у радянсько-німецьких дипломатичних контактах. Вкрай складними виявилися питання про фінансування виведення військ та їх перебування в Німеччині, про долю та вартість нерухомості та іншого майна ЗГВ. Радянська сторона, підрахувавши свої потреби, назвала суму 35-36 млрд. німецьких марок. Уряд ФРН готовий був виділити 8 млрд. марок. Переговори набували часом драматичного характеру, у яких включилися особисто М.С. Горбачов та Г. Коль. Відчуваючи небезпеку зриву останнього раунду переговорів "2+4", уряд ФРН змушений був переглядати свої пропозиції у бік збільшення виплат. Буквально напередодні московської зустрічі було остаточно узгоджено обсяги фінансування з бюджету ФРН. Г. Коль підтвердив готовність виділити 3 млрд. марок на перебування радянських військ, 1 млрд. марок на оплату транспортних витрат, 8,5 млрд. марок на будівництво квартир для військовослужбовців ЗГВ, 200 млн. марок на перенавчання військовослужбовців. Крім того, виділявся 3-мільярдний безвідсотковий кредит. Питання вартості майна ЗГВ залишався невирішеним.

Опрацювання фінансових питань, як і всі переговори "2+4", проходило в обстановці жорсткого цейтноту, створеного ФРН, що, зрозуміло, не сприяло знаходженню оптимальних рішень. Залишилося враження, що в позиції ФРН зберігалися резерви, які можна було розкрити при належних наполегливості та завзятості з радянської сторони. Однак у Москві поспішали, не хотіли відкладати підписання договору, вважаючи, що відстрочка лише загострить внутрішню дискусію та зміцнить опозицію розробленим документам щодо об'єднання Німеччини та виведення з її території радянських військ.

Вже після того, як учасники зустрічі зібралися в Москві, увечері 11 вересня на переговорах виникла остання "міні-криза". Англійська делегація вимагала внесення до тексту статті 5 договору зміни, що дозволяє після виведення радянських військ передислокувати на територію колишньої НДР військові контингенти інших держав НАТО для проведення маневрів та навчань. Західні партнери вирішили, мабуть, "під завісу" вирвати останню поступку у Радянського Союзу, явно переступивши при цьому рамки політичної пристойності. Радянська сторона виступила проти, оскільки нові пропозиції по суті підривали домовленості, досягнуті в Архизі.

Функції посередника у врегулюванні виниклого дипломатичного інциденту взяв він Г.Д. Геншер, украй стурбований можливими негативними наслідками британської ініціативи. Для уряду ФРН зрив наміченого графіка завершення переговорів був неприйнятним, і німецький міністр взявся до справи з властивою йому енергією. Під час нічних двосторонніх зустрічей та ранкової наради міністрів США, Великобританії, Франції та ФРН було підготовлено проект протокольного запису, згідно з яким питання, що стосуються тимчасової передислокації, передавалися на "розумне" та "відповідальне" рішення уряду Німеччини з урахуванням інтересів безпеки учасників договору.

Дипломатичні контакти було продовжено вранці 12 вересня, що майже на дві години затримало початок зустрічі "шістки". Після певних вагань радянське керівництво все ж таки дало згоду на запропонований текст протокольного запису, і міністри закордонних справ шести держав, нарешті, поставили свої підписи під документом, що підбиває остаточну межу під другою світовою війною.

Проте історія переговорів про об'єднання Німеччини цим не завершилася. Мала бути ратифікація підписаного договору. Як і слід було очікувати, це виявилося далеко не рутинною процедурою. У Верховній Раді СРСР значна частина депутатів була налаштована проти ратифікації. Уряду довелося докласти величезних зусиль, щоб переконати депутатів у необхідності ратифікації. Лише до березня 1991 року процедуру затвердження парламентом договору було завершено.

1.2 Внутрішня політика

Незабаром ініціатива проведення більш інтенсивних реформ перейшла до обраних на І з'їзд народних депутатів, на їх пропозицію концепція проведення політичних реформ була дещо змінена та доповнена. III з'їзд народних депутатів, який засідав у березні 1990 р. вважав за доцільне ввести пост Президента СРСР, тоді ж було скасовано 6-ту статтю Конституції, яка закріплювала монополію комуністичної партії на владу, це дозволило формувати багатопартійність.

Також під час політики перебудови відбулася державному рівні переоцінка деяких моментів історії держави, особливо це стосується засудження культу особистості Сталіна.

У політичної поведінки М.С. Горбачова напевно має бути якась універсальна формула. Адже якщо людина вторгається в різні сфери життя, але однаково безуспішно, то тут крім конкретних причин невдач має бути присутня якась корінна порок, яка навіть добро перетворює на зло.

У благих намірах М.С. Горбачова ніхто, мабуть, не сумнівається, навіть ті, хто сьогодні зображує президента підступним політиканом та інтриганом, чи не змовником та кандидатом у диктатори.

Згадаймо, з чого М.С. Горбачову доводилося починати. Країна пленталась у хвості світових політичних соціально-економічних, науково-технічних процесів, перетворюючись поступово з великої державив третьоразрядное держава, міць якого вимірюється переважно ракетно-ядерним потенціалом. Було ясно, що вивести країну із застою буде неймовірно важко.

Доброго часу доби, дорогі друзі!

Сьогодні для повторення матеріалу за періодом перебудови я представляю Вам нашу систематичну таблицю за цим періодом. Рекомендації по роботі з нею відповідно такі: Якщо Вам найближчим часом здавати ЄДІ, то рекомендую матеріал роздрукувати та повісити на видному місці. Для викладачів є варіант створити робочі матеріали за таблицею. У завданні потрібно просто затерти частину інформації, роздрукувати і дати учням, щоб вони заповнили наявні прогалини.

СИСТЕМАТИЧНА ТАБЛИЦЯ - ПЕРІОД ПЕРЕБУДОВАНИЯ:

Напрям	Дії
Внутрішня політика
Економічна реформа	· Надання самостійності підприємствам та переведення їх на госпрозрахунок – закон «Про державне підприємство (об'єднання)» (1987) · Початок розвитку сфери приватної ініціативи – закон «Про індивідуальну трудову діяльність» (1988) · Створення кооперативів – закон «Про кооперативи» · Ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986)
Спроба переходу до ринкової економіки	· Обговорення на Верховній Раді СРСР варіантів переходу до ринку · Доручення об'єднати програми Рижкова-Абалкіна та Шаталіна-Явлинського («500 днів»)
Реформа політичної системи СРСР	· Радикальна зміна виборчої системи на користь демократів · Перетворення Верховної Ради СРСР на постійно діючий парламент · Ліквідація монополії КПРС на владу (скасування статті 6 Конституції) · Початок становлення багатопартійної системи · Установа посту Президента СРСР (Горбачов у 1990-1991) · Створення Кабміну
Політика гласності	· Зняття існуючих раніше численних інформаційних табу · Звільнення багатьох дисидентів (наприклад, академік Сахаров) · Розповсюдження продукції самвидаву не придушувалася · Обговорення гострих питань у центральній пресі · Поява критичних публікацій
Зовнішня політика
Забезпечення безпеки та співробітництва держав	Характерні рисиполітичного мислення: · Деідіологізація міждержавних відносин · Пріоритет загальнолюдських цінностей · Визнання загальних норм моралі як обов'язкових умов будь-якої політики
Поліпшення відносин із Заходом	Радянсько-американські договори: · Про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності (1987) · Про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (1991) · Договір про звичайні збройні в Європі (1990)
Відмова від втручання у внутрішні справи братніх країн	· Об'єднання Німеччини (1990) · Падіння прорадянських режимів у країнах Східної Європи · Ліквідація РЕВ та ОВС · Виведення радянських військ з Афганістану (1989) та з країн Східної Європи (1991)
Розпуск СРСР	· Прийняття Декларації про державний суверенітет Росії (12 червня 1990) · Обрання Б.М. Єльцина Президентом РРФСР · Біловезька угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) та розпуск СРСР (грудень 1991)

У період діяльності Горбачова на посаді глави держави та керівника КПРС у Радянському Союзі відбулися серйозні зміни, що вплинули на весь світ, які стали наслідком таких подій:

масштабна спроба реформування радянської системи («перебудова»),
введення в СРСР політики гласності, свободи слова та друку, демократичних виборів,
відмова від комуністичної ідеології як державного пріоритетного статусу та припинення переслідування інакодумців,
перехід більшості соціалістичних країн до ринкової економіки та демократії.

Щодо зовнішньої політики, знаковими подіями є:

виведення військ з Афганістану (1989)
завершення холодної війни
розпад СРСР та Варшавського блоку.

Внутрішня політика:Після смерті Л. І. Брежнєва на чолі партійного та державного апарату став генеральний секретар ЦК КПРС Ю. В. Андропов. Змінив його у лютому 1984 р. К. У. Черненко. Після смерті К. У. Черненка, у березні 1985 р., генеральним секретарем ЦК КПРС став М. С. Горбачов. З діяльністю нового генсека пов'язаний період життя країни, який отримав назву «перебудова». Основним завданням стало зупинити розпад системи «державного соціалізму». Розроблений у 1987 р. проект реформи передбачав: 1) розширити господарську самостійність підприємств; 2) відродити приватний сектор економіки; 3) відмовитися від зовнішньоторговельної монополії; 4) скоротити кількість адміністративних інстанцій; радгоспів, агрокомбінатів, орендних кооперативів і фермерських господарств. Постанова 1990 «Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки». У країні посилилися інфляційні процеси, викликані дефіцитом бюджету. «500 днів», що передбачала децентралізацію та приватизацію державного сектора економіки. Політика гласності, про яку вперше було заявлено на XXVI з'їзді КПРС у лютому 1986 р., передбачала: 1) пом'якшення цензури над засобами масової інформації; ;3) масову реабілітацію жертв політичних репресій, зокрема найбільших діячів радянської влади 1920-1930-х гг.в країні у найкоротші терміни з'явилися ЗМІ, вільні від ідеологічних установок. У політичній сфері було взято курс створення постійного парламенту і соціалістичного правової держави. У 1989 р. пройшли вибори народних депутатів СРСР, і було створено з'їзд народних депутатів. Формуються партії з наступними напрямками: 1) ліберально-демократична; 2) комуністична партії. У самій КПРС явно позначилися три течії: 1) соціал-демократична; 2) центристська;

Зовнішня політика:Масштабні зміни у внутрішньому житті однієї з великих держав мали наслідки для всього світу. Зміни в СРСР виявилися близькими та зрозумілими народам світової спільноти, яка отримала світлі надії на довгоочікуване зміцнення миру на Землі, розширення демократії та свободи. Почалися зміни у країнах колишнього соціалістичного табору. Таким чином, Радянський Союз викликав глибокі зміни у всій світовій ситуації.

Зміни у зовнішній політиці СРСР:

1) процес демократизації всередині країни змусив переглянути підхід до прав людини; нове сприйняття світу як єдиного взаємозалежного цілого порушило питання про інтеграцію країни у світову господарську систему;

2) плюралізм думок і відмова від концепції протистояння двох світових систем призвів до деідеологізації міждержавних відносин. «Нове мислення»:

1) 15 січня 1986 р. Радянський Союз висунув план визволення людства від ядерної зброї до 2000 р.;

2) XXVII з'їзд КПРС аналізував перспективи світового розвитку, виходячи з концепції суперечливого, але взаємопов'язаного, по суті, цілісного світу. Відмовляючись від блокової конфронтації, з'їзд однозначно висловився мирне співіснування, але як специфічну форму класової боротьби, бо як вищий, універсальний принцип міждержавних відносин;

3) було всебічно обґрунтовано програму створення загальної системи міжнародної безпеки, що базується на тому, що безпека може бути лише загальною і досягається лише політичними засобами. Ця програма була адресована всьому світу, урядам, партіям, громадським організаціям та рухам, які справді стурбовані долями світу на Землі;

4) у грудні 1988 р., виступаючи в Організації Об'єднаних Націй, М.С. Горбачов у розгорнутому вигляді представив філософію нового політичного мислення, адекватного сучасній історичній епосі. Було визнано, що життєздатність світового співтовариства – у багатоваріантності розвитку, його багатоликості: національної, духовної, соціальної, політичної, географічної, культурної. А тому кожна країна має бути вільною у виборі шляху до прогресу;

5) необхідність відмовитися від здійснення власного розвитку за рахунок інших країн і народів, а також урахування балансу їх інтересів, пошуку загальнолюдського консенсусу в русі до нового політичного порядку у світі;

6) лише спільними зусиллями світової спільноти можна подолати голод, злидні, масові епідемії, наркоманію, міжнародний тероризм, запобігти екологічній катастрофі.

Значення та підсумки «нового мислення» у зовнішній політиці СРСР: 1) нова зовнішня політика висунула Радянський Союз на авансцену будівництва безпечного та цивілізованого світового порядку; 2) обвалився «образ ворога», зникло всяке обґрунтування під розумінням Радянського Союзу як «імперії зла»; 3) було зупинено «холодну війну», відступила небезпека світового військового конфлікту; до 15 лютого 1989 р. було виведено радянські війська з Афганістану, поступово нормалізувалися відносини з Китаєм; 4) стало проявлятися зближення позицій між СРСР, США та західноєвропейськими країнами щодо великих міжнародних проблем і, зокрема, з багатьох аспектів роззброєння, у підходах до регіональних конфліктів та шляхів вирішення глобальних проблем; 5) зроблено перші великі кроки шляхом практичного роззброєння (Угода 1987 р. про знищення ракет середньої дальності); 6) діалог, переговори стають переважаючою формою міжнародних відносин.

Розпад СРСР:До 1990 р. ідея перебудови вичерпала себе. Верховна Рада СРСР прийняла ухвалу «Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки», потім була постанова «Основні напрями зі стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки». Передбачалися роздержавлення власності, заснування акціонерних товариств, розвиток приватного підприємництва. Ідею реформування соціалізму було поховано.

У 1991 р. було скасовано 6-ту статтю Конституції СРСР про керівну роль КПРС.

Почався процес формування нових партій, переважно антикомуністичного штибу. Криза, що охопила КПРС у 1989-1990 рр., та ослаблення її впливу дозволила відокремитися компартіям Литви, Латвії та Естонії.

З весни 1990 р. триває процес втрати влади центру над регіонами та союзними республіками.

Горбачовська адміністрація як факт приймає зміни, що відбулися, і їй залишається лише законодавчо фіксувати свої фактичні провали. У березні 1990 р. відбувся третій з'їзд народних депутатів СРСР, на якому президентом СРСР обрали М.С.Горбачова.

Горбачов порушив питання перед керівниками республік про необхідність укладання нового Союзного договору. У березні 1991 р. було проведено референдум про збереження СРСР, на якому 76% громадян висловилися за його збереження. У квітні 1991 р. у Ново-Огарьові відбулися переговори Президента СРСР із главами союзних республік. Однак із 15 республік участь взяли лише 9, і майже всі вони відкинули ініціативу Горбачова про збереження багатонаціональної держави на основі федерації суб'єктів.

До серпня 1991 р. завдяки зусиллям Горбачова вдалося підготувати проект договору про утворення Співдружності Суверенних Держав. ССД представлялося конфедерацією з обмеженою президентською владою. Це була остання спроба зберегти СРСР хоч у якомусь вигляді.

Перспектива втрати влади республіками не влаштовувала багатьох функціонерів.

19 серпня 1991 р. група високопосадовців (віце-президент СРСР Г.Янаєв, прем'єр-міністр В.Павлов, міністр- оборони Д.Язов), скориставшись перебуванням Горбачова на відпочинку, заснували Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП). У Москву було введено війська. Однак путчистам було дано відсіч, пройшли мітинги протесту, біля будівлі Верховної Ради РРФСР було збудовано барикади.

Президент РРФСР Б.Н.Ельцин та її команда охарактеризували дії ДКЧП як антиконституційний переворот, яке укази – які мають юридичної сили біля РРФСР. Єльцина підтримала скликана 21 серпня Надзвичайна сесія Верховної Ради республіки.

Путчисти не отримали підтримки з боку низки воєначальників і військових частин. Членів ГКЧП було заарештовано за звинуваченням у спробі державного перевороту. Горбачов повернувся до Москви.

У листопаді 1991 р. Єльцин підписав указ про зупинення діяльності КПРС біля РРФСР.

Ці події прискорили процес розпаду СРСР. У серпні з його складу вийшли Латвія, Литва та Естонія. Горбачов змушений був законодавчо визнати рішення прибалтійських республік.

У вересні 5-й позачерговий з'їзд народних депутатів ухвалив рішення про припинення своїх повноважень та саморозпуск.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі лідери трьох слов'янських республік – Росії (Б.Н.Єльцин), України (Л.М.Кравчук) та Білорусії (С.С.Шушкевич) заявили про припинення дії договору про утворення СРСР.

Цими державами було зроблено пропозицію щодо створення Співдружності Незалежних Держав – СНД. У другій половині грудня до трьох слов'янських республік приєдналися інші союзні республіки, крім прибалтійських республік та Грузії.

21 грудня в Алма-Аті сторони визнали непорушність кордонів та гарантували виконання міжнародних зобов'язань СРСР.

причини розпаду СРСР:

криза, спровокована плановим характером економіки та привела до дефіциту багатьох товарів народного споживання;
невдалі, багато в чому непродумані, реформи, які призвели до різкого погіршення життя;
масове невдоволення населення перебоями постачання продуктів харчування;
дедалі більший розрив рівня життя між громадянами СРСР та громадянами країн капіталістичного табору;
загострення національних протиріч;
ослаблення центральної влади;
авторитарний характер радянського суспільства, зокрема жорстка цензура, заборона церкви тощо.

основні наслідки розпаду СРСР:

Різке скорочення виробництва у всіх країнах колишнього СРСРта падіння рівня життя населення;

Територія Росії скоротилася на чверть;

Доступ до морським портамзнову ускладнився;

Зменшилося населення Росії – практично половину;

Виникнення численних національних конфліктів та поява територіальних претензій між колишніми республіками СРСР;

Почалася глобалізація – поступово набирали хід процеси, які перетворили світ на єдину політичну, інформаційну, економічну систему;

Світ став однополярним, а єдиною наддержавою залишилися Сполучені Штати.

Дата публікації: 2015-02-03; Прочитано: 17218 | Порушення авторського права сторінки

studopedia.org - Студопедія. Орг - 2014-2018 рік. (0.003 с) ...

ГОРБАЧОВ Михайло Сергійович (народився 2.3.1931, село Привільне Північно-Кавказького краю), радянський державний та партійний діяч, російський громадський діяч; генеральний секретар ЦК КПРС (1985–91), президент СРСР (1990–91). Із селянської родини. У Велику Вітчизняну війнупідлітком разом із матір'ю (батько воював на фронті) опинився у німецькій окупації. З 1944 року ще школярем разом із батьком, демобілізованим після поранення, працював на комбайні. За успіхи у збиранні врожаю нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1948).

Закінчив юридичний факультет МДУ (1955) та заочно економічний факультет Ставропольського сільськогосподарського інституту (1967).

З 1952 член КПРС (кандидат з 1950). З 1955 на комсомольській роботі: секретар Ставропольського міського (1956-1958), 2-й та 1-й секретар Ставропольського крайового (1958-61) комітетів ВЛКСМ. З 1962 на партійній роботі: 1-й секретар Ставропольського міського (1966-68), 2-й (1968-70) та 1-й (1970-1978) секретар Ставропольського крайового комітетів КПРС. Член ЦК КПРС (з 1971), секретар ЦК КПРС (з 1978), член Політбюро ЦК КПРС (з 1980, кандидат із 1979). У ЦК спочатку курирував сільське господарство країни та виробництво продовольчих товарів, але незабаром став впливати на багато інших напрямів діяльності ЦК. Разом з Н. І. Рижковим та Є. К. Лігачовим, що входили до групи, яка аналізувала реальний стан справ у країні, дійшов висновку про серйозну кризу радянської економіки та системи управління.

У 1985 році на березневому пленумі ЦК КПРС Горбачов обраний генеральним секретарем ЦК КПРС (переобраний у липні 1990 року на 28-му з'їзді КПРС). Його прихід до управління країною стався на тлі Афганського конфлікту 1979-89, що тривав, розгортання в Західній Європі [у зв'язку з установкою в Європейській частині СРСР радянських ракет середньої дальності — РСД-10 («СС-20»)] новітніх американських ракет «Першинг- 2», підлітний час яких до найважливіших стратегічних об'єктів СРСР становив 5 хвилин. Це, а також спроби США реалізувати програму стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), яка ставила під загрозу безпеку СРСР, небувале нарощування перегонів озброєнь, особливо ядерних, різко погіршило до середини 1980-х загальну міжнародну обстановку.

Спочатку Горбачов, як і Ю. В. Андропов, бачив вихід для країни з кризи у відновленні порядку на виробництві, зміцненні партійної дисципліни, у суттєвому зростанні продуктивності праці, технологічної модернізації, насамперед машинобудування, з метою підтримки військово-стратегічного паритету зі США, значний приріст національного доходу. Щоб підвести реальну базу під свою програму, Горбачов розраховував придбати нові технології та товари народного споживання за валюту, 80% якої надходило від продажу сировини та енергоресурсів. Ця програма отримала назву "прискорення науково-технічного прогресу". Однак після посилення в 1985-86 США та їх союзниками технологічної блокади СРСР та різкого зниження цін на нафту та метали у серпні 1985 — квітні 1986 стало ясно, що програма «прискорення» не має перспектив. Ситуацію з державним бюджетом ускладнила 1985 року невміло проведена на місцях спроба викорінити пияцтво на виробництві та в громадських місцях. До того ж Горбачов зіткнувся з серйозними проблемами, викликаними небажанням і нездатністю багатьох керівників усіх ланок партійного, державного та господарського апарату, що висунулися за Л. І. Брежнєва, відмовитися від шаблонних, малоефективними методів управління людьми та економікою. Горбачов почав здійснювати «кадрову революцію»: вже до кінця 1985 року було замінено третину членів РМ СРСР. Прагнучи заручитися громадською підтримкою, у 1985-86 він багато їздив країною, відверто розмовляв з людьми.

Для Горбачова і керівників, що висунулися в середині 1980-х років, ставало все більш зрозумілим, що причини відставання країни та кризові явища мають системний характер: економічна модель надцентралізованої планової економіки виявилася вичерпаною. На 27-му з'їзді КПРС (лютий — березень 1986) Горбачов оприлюднив низку заходів, за якими закріпилася назва «перебудова». У сфері національної економіки відкривалася можливість застосування елементів її саморегулювання; одночасно допускалася поява нового, приватного укладу.

20 міністерств та 70 найбільших державних підприємств отримали право встановлювати прямі зв'язки із закордонними партнерами та створювати спільні підприємства. Були дозволені «індивідуальна трудова діяльність», організація кооперативів зі збирання та переробки вторинної сировини (деякі з них згодом виросли у великі фірми). У політико-ідеологічній сфері Горбачов наголосив на подоланні догматизму та консерватизму та ініціював політику гласності (фактично ідеологічну реформу). З 1986 року значно розширилася свобода слова, друку, відкрито обговорюватимуться гострі теми. сучасного життя, давнього та недавнього історичного минулого. З'явилася можливість створення неформальних громадських організацій та об'єднань. Звільнялася від опіки державних органіврелігійне життя у країні. Інша думка перестала вважатися злочином. Читачам ставали доступні десятиліттями твори класиків вітчизняної літератури, що ховалися в «спецхранах» (у тому числі окремі твори І. А. Буніна, В. Г. Короленка, М. Горького, Б. Л. Пастернака та ін.), заборонена раніше іноземна література. На екрани виходили нові фільми, присвячені злободенним проблемам, і поверталися до глядачів картини, які роками з цензурних міркувань лежали на полицях. Період оновлення переживали театр та телебачення. Стали відкриватися архіви, друкувалися праці видатних представників вітчизняної філософської та історичної думки, широкий доступ до яких раніше був закритий. p align="justify"> Значно розширилися культурні контакти СРСР з іншими країнами. Було суттєво спрощено процедуру в'їзду та виїзду з СРСР. Важливою складовою демократичного процесу стало переосмислення історії СРСР. З ініціативи Горбачова у січні 1988 року при ЦК КПРС утворено Комісія з реабілітації жертв політичних репресій (до середини 1989 року реабілітувала близько 1 млн. громадян). Було також амністовано 140 дисидентів. З посилання повернуто академік А. Д. Сахаров.

Нова соціально-політична ситуація в країні вступила в суперечність зі звичними підвалинами у свідомості та поведінці представників партійної та державної номенклатури, яка згодом перейшла до прихованого та відкритого опору реформам, які іноді набували характеру саботажу. У відповідь Горбачов інтенсифікував процес поновлення кадрів партапарату: на початок 1987 року Політбюро ЦК КПРС було оновлено на 70%, ЦК — на 40%, склад секретарів міськкомів та райкомів — на 70%, обкомів — на 60%.

Влітку 1987 (на червневому пленумі ЦК КПРС) Горбачов сформулював основні засади економічної реформи, суть якої полягала у перекладі всіх державних підприємств на самоокупність та самофінансування, розширення їх самостійності. У промисловості замість плану вводилося державне замовлення на частину виробленої продукції і що передбачало самостійну реалізацію частини підприємства, що залишилася. Усі підприємства отримали велику свободу у розпорядженні прибутком, право самим виходити зовнішній ринок, здійснювати спільну діяльність із іноземними партнерами. Трудовим колективам давалося право обирати зборах органи самоврядування (ради підприємств), директорів, брати в держави у найм своє підприємство. Крім того, передбачався розвиток приватного сектору у сфері послуг та сільському господарстві. Колгоспники отримали можливість розвивати колективний та сімейний поспіль, отримувати землю у довгострокову (до 50 років) оренду, самостійно реалізовувати свою продукцію за вільними цінами. Таким чином, економічна реформа, за задумом Горбачова, мала на меті подолати відчуження людини від результатів її праці та від влади.

Економічна реформа мала неоднозначні наслідки. У країні почала складатися багатоукладна економіка, в якій, поряд з державним сектором, зародився і швидко набирав чинності приватний сектор, який утверджувався не лише у сфері послуг, а й у провадженні та банківській справі. До кінця 1987 року виникло 13,9 тисячі кооперативів, у 1988 їх було 77,5 тисяч, у 1990 — 245 тисяч; до 1990 року обсяг реалізованої продукції кооперативів становив 67,3 мільярда рублів, чи 6,7% ВНП, навесні 1991 року 7 мільйонів громадян, чи 5% активного населення, були зайняті у кооперативному секторі. У березні 1989 року на повний госпрозрахунок та самофінансування перейшли 5 спеціалізованих банків (дивись у статті Банки в Росії), створених у ході реформи банківської діяльності (проводилася з червня 1987) і існували поряд з Державним банком СРСР. Почала формуватися мережу комерційних і кооперативних банків (на початку 1990 року у СРСР було зареєстровано 224 комерційних банку), виникали й інші ринкові структури: біржі, всілякі посередницькі організації.

Однак, незважаючи на це, загальноекономічні процеси визначалися тоді у сфері державної економіки. Керівники державних підприємств, які тепер прямо залежали від трудових колективів, підвищували зарплату за рахунок скорочення виробничих інвестицій та коштів на НДДКР, що виникли при підприємствах кооперативи не тільки дали простір для діяльності ініціативних, господарських людей, а й послужили прикриттям для перекачування безготівкових коштів у готівку. разом збільшувало над ринком обсяг грошової маси, не забезпеченої товарами. У торгівлі виник дефіцит на ряд предметів першої необхідності, почалися зростання цін та інфляція. В аграрній сфері реформа очікуваних результатів не дала: процес «розселянювання селянства», як висловлювався Горбачов, за багато десятиліть радянської історіїзайшов надто далеко.

У той же період ослаблення тоталітарної системи, а разом з нею і влади союзного керівництва загострило міжетнічні протиріччя, що сягали своїм корінням у минуле, а також сприяло прояву національно-державних амбіцій місцевих еліт. Наприкінці 1987 року в Грузії почали розгортатися рухи з націоналістичним забарвленням. У лютому 1988, після прохання обласної Ради Нагірно-Карабахської АТ, зверненої до ЗС Азербайджанської РСР та ЗС Вірменської РСР, про передачу області зі складу Азербайджану до складу Вірменії, відбулися перші кровопролитні міжетнічні конфлікти - в Карабаху та Сумгаїті.

Важко відбувалося реформування політичної системи. У 1988 році вперше виразно виявилися розбіжності в Політбюро ЦК щодо перебудови. Проте Горбачов продовжив реформу. Етапний характер її розвитку мала 19-я Всесоюзна конференція КПРС (28.6 — 1.7.1988), де розгорілася гостра дискусія і було прийнято низку резолюцій, вкладених у демократизацію політичну систему країни. Вперше в історії радянського суспільства Горбачов запропонував заходи щодо реального поділу функцій партійної та державної влади. Для включення громадян у процес прийняття рішень передбачалося створення нових державних інститутів: З'їзду народних депутатів СРСР, вибори на який мали проводитися на альтернативній основі, та чинного на постійній основі парламенту. Задля реалізації реформи позачергова сесія ЗС СРСР 1.10.1988 затвердила Горбачова посаді голови Президії ЗС СРСР. У березні — травні 1989 р. відбулися перші в країні вільні вибори народних депутатів, за підсумками яких понад 30 секретарів обкомів і великих міськкомів партії зазнали поразки.

На 1-му З'їзді народних депутатів більшістю голосів 25.5.1989 Горбачов був обраний головою ЗС СРСР. На той час центристська позиція Горбачова вже виразно було пофарбовано соціал-демократичними уявленнями. Він визначив сенс політичної реформи як передачі всієї повноти влади Радам народних депутатів. На цьому ж з'їзді організаційно оформилася Міжрегіональна депутатська група, яка невдовзі з низки питань почала пропонувати ліберальну альтернативу реформістському курсу Горбачова. З наростанням ліберальної опозиції («демократів» у політичній лексиці того часу) політика Горбачова, котрий відстоював курс на поступове реформування країни, почала піддаватися запеклій критиці з двох сторін: «консерватори» звинувачували його у відході від основ соціалізму, «демократи», яких у Політбюро ЦК КПРС підтримував А. Н. Яковлєв, - у гальмуванні радикальних перетворень (протилежність оцінок перейшла в публіцистику, частково зберігається в сучасній історіографії та громадській думці).

Новій внутрішній політиці, значною мірою обумовленої становищем СРСР світі, відповідали й нові підходи у справах. Діяльність Горбачова відіграла вирішальну роль у приборканні гонки ядерних озброєнь, подоланні конфронтації із Заходом та у покращенні всієї міжнародної ситуації. У 1987 році між СРСР і США було підписано Договір про взаємну ліквідацію ракет середньої та меншої дальності (РСМД). Подальший рух у цьому напрямі увінчався підписанням у Москві 31.7.1991 Договору між СРСР та США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Завдяки політиці Горбачова до нормального русла увійшли радянсько-китайські відносини. Великий позитивний резонанс у країні та за кордоном викликало рішення Горбачова про виведення у 1989 році радянських військ з Афганістану. Значно покращилися відносини СРСР із ФРН, Великобританією та іншими західноєвропейськими країнами, багатьма країнами Азії та Латинської Америки. Щодо східноєвропейських країн Горбачов відмовився від політики обмеження їхнього суверенітету, що проводилася після закінчення 2-ої світової війни. Позиція Горбачова сприяла демократизації режимів у країнах Східної Європи, а також об'єднанню Німеччини у жовтні 1990 року. Узгоджений Горбачовим та канцлером ФРН Г. Колем 6-річний термін виведення радянських військ зі Східної Німеччини (згодом скорочений російським урядомдо 5 років) пізніше став оцінюватися громадськістю як недостатній і викликав докори в поспішності (див. Німецьке питання 1945-1990). Демократизація режимів у Східній Європі наприкінці 1980-х років призвела до демонтажу Організації Варшавського договору, оформленого 1.7.1991, та виведення радянських військ зі східноєвропейських країн. Це стало початком подолання розколу Європи. У 1990 році Горбачову було присуджено Нобелівську премію миру, але у своїй країні його зовнішня, особливо європейська, політика нерідко зазнавала різкої критики.

У Радянському Союзі результатом перебудови Горбачова стала зміна політичного режиму: 1990 року влада від КПРС перейшла до З'їзду народних депутатів СРСР — першого в радянській історії парламенту, обраного на альтернативній основі на вільних демократичних виборах. Були реконструйовані найвищі органи державної влади, Горбачов обраний президентом СРСР.

Системна трансформація загострила протиріччя у суспільстві, а помилки та запізнілі дії керівництва посилили ситуацію. Погіршення становища на споживчому ринку, і навіть загострення міжнаціональних відносин(у тому числі кровопролитні сутички у Баку, Тбілісі та Вільнюсі) призвели до послаблення громадської підтримки Горбачова. У той самий час ліберальна опозиція згуртувалася навколо Б. М. Єльцина (було висунуто Горбачовим на відповідальну керівну роботу, але у 1987 знято з посад). На відміну від своїх попередників, Горбачов не позбавив противника можливості брати участь у політичному житті, і незабаром він став його головним суперником у боротьбі за владу. Водночас жорстка унітарність державного устрою СРСР перестала влаштовувати і місцеві еліти, які стали спиратися на різноманітні національні рухи. Відцентрові процеси особливо посилилися після того, як 12.6.1990 З'їзд народних депутатів РРФСР прийняв Декларацію про державний суверенітет РРФСР, відкривши «парад суверенітетів» та інших республік — як союзних, так і автономних. Намагаючись зберегти цілісність країни, Горбачов виступив з ініціативою проведення першого історії СРСР референдуму. На ньому (17.3.1991) 76% тих, хто голосував (у Росії — 71,3%), висловилися за збереження оновленого Союзу. На 20.8.1991 була призначена процедура підписання керівниками республік нового Договору про Союз Суверенних Республік, що передбачав значне розширення повноважень республік у рамках союзної держави. Однак цей процес був зірваний серпневою кризою 1991 року, що вибухнула, викликаною діями ряду осіб з оточення Горбачова. Путч ДКПП провалився. Після цього Б. Н. Єльцин 23.8.1991 призупинив діяльність КПРС біля РРФСР.

Горбачов, повернувшись до Москви з Форосу, де він був ізольований путчистами, 24.8.1991 оголосив про звільнення з посади генерального секретаря ЦК КПРС і звернувся до ЦК із закликом про саморозпуск. Але поразка путчистів не стала перемогою Горбачова. У РРФСР гору взяли сили, очолювані Б. Н. Єльциним; інші союзні республіки у відповідь на путч заявили про свою незалежність. Проте Горбачов відновив процес переговорів про підписання нового Союзного договору, але й його було зірвано: президенти РРФСР, України та голова ЗС БРСР 8 грудня підписали Біловезькі угоди 1991 року про розпуск СРСР та створення Співдружності Незалежних Держав. Горбачов зробив ще кілька безуспішних спроб запобігти розпаду держави. 25.12.1991 він заявив про припинення своєї діяльності на посаді президента СРСР.

З 1992 року Горбачов – президент Міжнародного фонду соціально-економічних та політологічних досліджень (так званий Горбачов-фонд). Займається дослідженням історії перебудови та розробкою ідей, покладених у її основу, реалізує гуманітарні проекти, допомагає міжнародній асоціації «Гематологи світу – дітям», бере участь у здійсненні програми «Дитячі лейкози в Росії», у будівництві та оснащенні Центру дитячої гематології та трансплантології імені Р.А. М. Горбачової. З 1993 року Горбачов очолює Міжнародну неурядову екологічну організацію "Зелений хрест". Один із ініціаторів створення Форуму лауреатів Нобелівської преміїсвіту (1999), Форуму світової політики (2003).

Нагороджений 3 орденами Леніна та більш ніж 300 іноземними нагородами та преміями.

Соч.: Перебудова та нове мислення для нашої країни та для всього світу. М., 1987; Вибрані мови та статті. М., 1987-1990. Т. 1-7; Про основні напрями зі стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки. М., 1990; Через багатоукладність економіки – до ефективності виробництва. М., 1990; Нобелівська лекція 5 червня 1991 р., Осло; М., 1991; Серпневий путч: Причини та наслідки. М., 1991; Грудень 91: Моя позиція. М., 1992; Роки важких рішень. М., 1993; Життя та реформи. М., 1995; Роздуми про минуле та майбутнє. М., 1998; Як це було: Об'єднання Німеччини. М., 1999; Зрозуміти перебудову: Чому це важливо зараз. М., 2006.

Літ.: Печенєв В. А. М. С. Горбачов: до вершин влади. М., 1991; Горбачов - Єльцин: 1500 днів політичного протистояння. М., 1992; Рижков Н. І. Перебудова: Історія зрад. М., 1992; Черняєв М. С. Шість років із Горбачовим. М., 1993; Грачов А. С. Далі без мене ...: Відхід Президента. М., 1994; Медведєв У. А. У команді Горбачова: Погляд зсередини. М., 1994; Шахназаров Г. Х. Ціна свободи: Реформація Горбачова очима його помічника. М., 1994; Союз можна було зберегти: Документи та факти про політику М. С. Горбачова щодо реформування та збереження багатонаціональної держави. М., 1995; Метлок Д. Ф. Рейган і Горбачов: як закінчилася холодна війна ... і всі виграли. М., 2005; Піяшев Н. Ф. М. С. Горбачов ... хто він? М., 1995; У Політбюро ЦК КПРС... За записами А. Черняєва, В. Медведєва, Г. Шахназарова (1985-1991). М., 2006.

Внутрішня політика

Історичний літопис » М.С. Горбачов у ролі генсека » Внутрішня політика

Перші кроки Горбачова після обрання переважно повторювали заходи Андропова. Насамперед він скасував "культ" своєї посади. На очах у телеглядачів 1986 р. Горбачов грубувато обірвав одного оратора: "Менше Сергійовича!"

На початку 1987 р. Центральний комітет запровадив деякі елементи демократії з виробництва і у партійному апараті: з'явилися альтернативні вибори партійних секретарів, іноді відкрите голосування замінювалося таємним, вводилася система виборів керівників підприємств та установ. Всі ці нововведення в політичній системі обговорювала XIX Всесоюзна партійна конференція, що відбувалася влітку 1988 р. Її рішення передбачали поєднання "соціалістичних цінностей" з політичною доктриною лібералізму - був проголошений курс на створення "соціалістичної правової держави", планувалося провести поділ влади на розробку парламентаризму". Для цього було створено новий вищий орган влади — з'їзд народних депутатів, а Верховна Рада запропонувала зробити постійно діючим "парламентом".

Незабаром ініціатива проведення більш інтенсивних реформ перейшла до обраних на І з'їзд народних депутатів, на їх пропозицію концепція проведення політичних реформ була дещо змінена та доповнена. III з'їзд народних депутатів, який засідав у березні 1990 р. вважав за доцільне ввести пост Президента СРСР, тоді ж було скасовано 6-ту статтю Конституції, яка закріплювала монополію комуністичної партії на владу, це дозволило формувати багатопартійність.

Доповідь: Михайло Сергійович Горбачов

Біографічна довідка. 2

На адміністративну роботу. 3

Ставропілля 3

Перебудова та прискорення. 4

Принципи внутрішньої та зовнішньої політики 4

Причини невдач 5

Західні політики та вчені про Горбачова. 5

Заслуги М. С. Горбачова. 6

Сучасники реформ про політику Горбачова. 7

Висновок. 8

Біографічна довідка

Михайло Сергійович Горбачов - один із найпопулярніших на Заході російських політиків останніх десятиліть XX ст. і одна з найбільш суперечливих фігур в очах суспільної думки всередині країни. Його називають і великим реформатором, і могильником Радянського Союзу.

Михайло Сергійович народився 2 березня 1931 р. у селянській сім'ї у селі Привільне на Ставропілля.

У 1948 р. він разом із батьком працював на комбайні і за успіхи в збиранні врожаю отримав орден Трудового Червоного Прапора. У 1950 р. Горбачов закінчив школу зі срібною медаллю і вступив до Московського університету на юридичний факультет. Пізніше він зізнавався: « Що таке юриспруденція і право, я уявляв собі тоді досить туманно. Але становище судді чи прокурора мені імпонувало».

У Москві Михайло опинився вперше. Через багато років він згадував:

«Зіставте: село Привільне і ... Москва. Занадто велика різниця і занадто велика ломка ... Все для мене було вперше: Червона площа, Кремль, Великий театр - перша опера, перший балет, Третьяковка, Музей образотворчих мистецтв ... перша прогулянка на катері по Москві-ріці, екскурсія Підмосков'ям , Перша жовтнева демонстрація ... І щоразу ні з чим не порівнянне почуття впізнання нового ». Молодий провінціал жадібно тягнувся до знань, до культури.

Жив Горбачов у гуртожитку, ледве зводив кінці з кінцями, хоча у свій час отримував підвищену стипендію за відмінне навчання і комсомольську роботу. У 1952 р. Горбачов став членом партії.

Якось у клубі він познайомився зі студенткою відділення наукового комунізму філософського факультету Раїсою Титаренко. У вересні 1953 р. вони побралися, а 7 листопада зіграли комсомольське весілля.

Горбачов закінчив МДУ в 1955 р. і, як секретар комсомольської організації факультету, домігся розподілу в Прокуратуру СРСР. Однак саме тоді уряд прийняв закриту постанову, яка забороняла приймати на роботу в центральні органи суду і прокуратури випускників юридичних вузів. Хрущов та її соратники вважали, що з причин репресій 30-х гг. було засилля молодих недосвідчених прокурорів і суддів, готових виконувати будь-які вказівки керівництва. Так Горбачов, у якого двоє дідів постраждали від репресій, несподівано став жертвою боротьби з наслідками культу особистості.

На адміністративній роботі

Ставропілля

Він повернувся на Ставропілля і, вирішивши не зв'язуватися з прокуратурою, влаштувався у крайком комсомолу на посаду заступника завідувача відділу агітації та пропаганди. Комсомольська, а потім партійна кар'єра Михайла Сергійовича розвивалася дуже успішно. У 1961 р. він призначений першим секретарем крайкому ВЛКСМ, наступного року переходить на партійну роботу, а в 1966 р. обіймає посаду першого секретаря Ставропольського міськкому КПРС. У цей же час він заочно закінчив місцевий сільськогосподарський інститут, диплом фахівця-аграрія був корисний для просування в сільськогосподарському Ставропілля. 10 квітня 1970 р. Михайло Сергійович Горбачов став першим секретарем Ставропольського крайкому КПРС, Знавший Горбачова з цієї роботи Анатолій Коробейников розповідав: «Ще на Ставропілля він говорив мені, підкреслюючи своє працьовитість: як головою, а й задницею Або путнє ... Працюючи, що називається, «без перепочинку», Горбачов і найближчих своїх помічників змушував трудитися в такому ж режимі. Але «поганяв» він тільки тих, хто віз цей віз, з іншими йому возитися не було коли». Вже на той час виявився основний недолік майбутнього реформатора: звиклий працювати день і ніч, він часто не міг домогтися, щоб підлеглі сумлінно виконували його розпорядження і втілювали в життя масштабні задуми.

В листопаді 1978 м. Горбачов вступає на посаду секретаря ЦК КПРС. У цьому призначенні зіграли роль рекомендації найближчих соратників Л.І. Брежнєва - К.У. Черненко, М.А. Суслова та Ю.В. Андропова. За два роки Михайло Сергійович виявився наймолодшим членом Політбюро. Він сподівався у недалекому майбутньому стати першою особою в партії та державі. Цьому не могло перешкодити навіть те, що Горбачов займав, по суті, «штрафний пост» - секретаря, що відповідає за сільське господарство, найнеблагополучніший сектор радянської економіки. Після смерті Брежнєва він все ще залишався на цій скромній посаді. Але вже тоді Андропов говорив йому: «Знаєш що, Михайле, не обмежуй коло своїх обов'язків аграрним сектором. Намагайся вникати у всі справи ... Взагалі, дій так, як якби тобі довелося в якийсь момент взяти всю відповідальність на себе ». Коли помер Андропов і до влади на такий же нетривалий термін прийшов Черненко, Горбачов став другою людиною в партії і найімовірнішим «спадкоємцем» старого генсека.

Перебудова та прискорення

Смерть Черненка відкрила Горбачову дорогу до влади. 11 березня 1985 р. пленум ЦК обрав його генеральним секретарем ЦК партії. На наступному, квітневому пленумі Михайло Сергійович проголосив курс на перебудову і прискорення розвитку країни. Самі ці терміни, що з'явилися ще при Андропові, не відразу по-дучили широке поширення, а тільки після з'їзду КПРС, що пройшов у лютому 1986 р., XXVII. Однією з умов успіху перетворень М. Горбачов назвав гласність. Це була ще не повноцінна свобода слова, але, принаймні, можливість говорити про недоліки суспільства в пресі, щоправда, не торкаючись членів Політбюро і основ радянського ладу. Проте вже у січні 1987 р. Горбачов заявив: «У радянському суспільстві не повинно бути зон, закритих для критики».

Принципи внутрішньої та зовнішньої політики

Ясного плану реформ новий генеральний секретар у відсутності. У Горба-чова залишилася тільки пам'ять про хрущовську «відлигу». І, крім того, була віра, що заклики керівників, якщо керівники чесні, а заклики правильні, в рамках існуючої партійно-державної системи можуть дійти рядових виконавців і змінити життя на краще. «Настала пора енергійних і згуртованих дій»; "потрібно діяти, діяти і ще раз діяти"; «порозумніти треба всім, все зрозуміти, не панікувати і діяти конструктивно всім і кожному», - закликав Горбачов протягом шести років свого правління.

Михайло Сергійович сподівався, що, залишаючись лідером соціалістичної країни, можна завоювати повагу у світі, засновану не на страху, а на вдячності за розумну політику, за відмову від виправдання тота-літарного минулого. Він вірив, що має перемогти нове політичне мислення, - визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими і національними, необхідності об'єднання всіх народів і держав для спільного вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством.

Усі перетворення Михайло Сергійович проводив під гаслом «Більше демократії, більше соціалізму». Проте розуміння соціалізму в нього поступово змінювалося. Ще в квітні 1985 р. Горбачов говорив на Політ-бюро: «… не секрет, коли Хрущов довів критику дій Сталіна до неймовірних розмірів, це завдало лише шкоди, після якої ми досі певною мірою не можемо зібрати черепки». Але дуже скоро довелося збирати нові «черепки», оскільки гласність призвела до такої хвилі антисталінської критики, яка і не снилася в роки «відлиги».

Причини невдач

На відміну від курсу на гласність, коли досить було розпорядитися послабити, а під кінець фактично скасувати цензуру, інші його починання (начебто гучної анти-алкогольної кампанії) являли собою поєднання адміністративного примусу з пропагандою. Наприкінці свого правління Горбачов, ставши Президентом, намагався спиратися вже не на партійний апарат, як його попередники, а на уряд і команду помічників. Горбачов дедалі більше схилявся до социал-демократической моделі. Академік С. С. Ша-талін стверджував, що йому вдалося перетворити генсека на переконаного меншовика. Однак Горбачов відмовлявся від комуністичних догм занадто повільно, тільки під впливом зростання антикомуністичних настроїв у суспільстві. Навіть у ході серпневого путчу 1991 р. Михайло Сергійович ще розраховував зберегти владу і, повернувшись з Фороса (державна дача в Криму), заявив, що вірить у соціалістичні цінності і на чолі реформованої компартії буде за них боротися... Очевидно , перебудувати себе він так і не зумів Багато в чому Михайло Сергійович залишився колишнім партійним секретарем, звиклим не тільки до привілеїв, але і до влади, що не залежить від волі народу.

Західні політики та вчені про Горбачова

Однією з найгарячіших прихильниць Горбачова на Заході довгі роки залишалася знаменита «залізна леді» - прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер.

Оцінюючи першого радянського Президента як політика, вона говорила: «Горбачов- далекоглядна людина. Рішуча людина. Людина, яка розуміє, що, якщо хочеш робити великі справи, не треба боятися нажити собі кількох ворогів ... Він дав своєму народу демократію, свободу слова, велику свободу пересувань. Він дав можливість Східній Європі піти своїм шляхом. Він розпустив Варшавський договір ... З самого початку ми легко знаходимо спільну мову ». Однак не всі політичні ідеї Михайла Горбачова імпонували Тетчер. Вона стверджувала: «З розмов з Горбачовим я знаю, що, перш за все він хотів зберегти Радянський Союз у нинішніх кордонах. Він хотів зберегти ту саму територію. Я відразу ж сказала йому: «Але Естонія, Латвія, Литва та Молдова не належать до Радянського Союзу». Він так і не погодився з моєю точкою зору».

Пізніше, пішовши у відставку і зайнявшись: роботою над спогадами, Маргарет Тетчер висловлювалася про Михайла Сергійовича набагато жорсткіше. «Я змушена була укласти, що був Горбачов зроблений з того ж комуністичного тесту, - писала вона в книзі «Роки на Даунінг-стріт». - Він і не міг повністю позбутися безживного черевоважательства середнього радянського апаратника. Він усміхався, сміявся, емоційно жестикулював, моделював голос, уважно стежив за аргументацією і був сильним оппонентом... Найменше він здавався не-досвідченим противником, коли розмова доходила до спірних питань високої політики... Він ніколи не говорив за-раніше приготовлених. промов, але заглядав у маленький блокнот із позначками… У нього був свій стиль. До кінця дня я прийшла до переконання, що цей стиль сильно відрізняється від стилю марксистських проповідників. Мені це подобалося…»

Відомий американський мільйонер Джордж Сорос, засновник фонду підтримки наукових досліджень у Росії, так охарактеризував Михайла Горбачова у своїй книзі «Радянська система: до відкритого суспільства»: «Він є наочним прикладом учасника подій, який не до кінця розуміє те, що відбувається. В іншому випадку він би, можливо, і не заварив всієї цієї каші ... Їм керувало бажання усунути пута, що стримують розвиток, він не зміг передбачити всіх проблем, які відразу виникнуть. Це не дивно. Хто б міг припустити, що він так далеко просунеться шляхом знищення старого режиму ».

Заслуги М. С. Горбачова

В останньому виступі в якості Президента Радянського Союзу Михайло Сергійович поставив собі в заслугу, що «суспільство отримало свободу, розкріпачилося політично і духовно ...

Реальними стали вільні вибори, свобода друку, релігійні свободи, представницькі органи влади, багатопартійність. Права людини були визнані вищим принципом ... Почалося рух до багатоукладної економіки, затверджується рівноправність всіх форм власності ... Покінчено з «холодною війною» зупинена гонка озброєнь і божевільна мілітаризація країни, яка спотворила нашу економіку, суспільну свідомість і мораль » .

Зовнішня політика Михайла Горбачова, який остаточно ліквідував «залізну завісу», забезпечила йому повагу у світі. У 1990 р. президент СРСР був удостоєний Нобелівської премії миру за діяльність, спрямовану на розвиток міжнародного співробітництва.

У той же час нерішучість Горбачова, його прагнення знайти компроміс, що влаштовує і консерваторів, і радикалів, призвели до того, що перетворення в економіці країни так і не почалися. Не було досягнуто і політичне врегулювання міжнаціональних протиріч, що розвалили в результаті Радянський Союз. Історія навряд чи дасть відповідь на питання, чи зміг би хтось інший на місці Горбачова зберегти соціалістичну систему та СРСР.

Сучасники реформ про політику Горбачова

Політолог Ірина Муравйова у книзі «Горбачов - Єльцин: 1500 днів політичного протистояння» так оцінювала результати горбачовських, перетворень: «Отже, що залишив нам Горбачов? З погляду його противників - державу, що розпалася, яка називалася Радянським Союзом; нестримну інфляцію, жебраків на вулицях; мільйонерів і, як то кажуть, до 80% людей у межі бідності. Але ми маємо ім'я Андрія Дмитриевича Сахарова і власне прозріння, маємо книги Олександра Ісаєвича Солженіцина і розуміння великої істини- «Людина» справді може звучати гордо. Чи так мало?».

Іншу точку зору висловлював один із радників Брежнєва, Чернен-ко та Горбачова Вадим Печенєв. У книзі «Горбачов: до вершин влади» він писав: «Думаю, що той безперечний для мене позитивний потенціал, який принесли в наше життя Горбачов та його політика: гласність, демократія, принцип пріоритету загальнолюдського початку над класовим, аж ніяк не вимагав фатального розвалу економіки».

З Печеневым погоджуються философы М. До. Горшков і Л. М. Доброхотов у книзі «Горбачов- Єльцин: 1500 днів політичного протистояння»: «Ціна, сплачена суспільством за отримані духовні блага, виявилася непомірно великою, бо на іншій чаші терезів-розпад держави, економіки, соціальних і національних зв'язків, правовий свавілля, плюс замість «війни холодної» - осередки цілком гарячих конфліктів».

Соратники Горбачова далеко не завжди приємно відгукувалися про колишнього лідера СРСР. Так голова Ради Міністрів М. І. Рижков у книзі «Десять років великих потрясінь» писав: «Горбачов за вдачею, характером було бути справжнім главою государства. Не володіючи необхідними для цього якостями, він взагалі не любив приймати владні рішення, вважав за краще довго обговорювати їх, охоче вислуховував безліч думок, сперечався і при цьому легко і охоче уникав прийняття остаточного рішення, розчиняв свої «за». і «проти» у хіт-розплетенні слів. Він ніколи не брав на себе провину за помилковість того чи іншого рішення, ховаючись за нібито існуючу колективність, колегіальність його прийняття... У Горба-чова, на жаль, були відсутні здатність і готовність взяти на себе особисту відповідальність за прийняття і здійснення рішень».

Партійний працівник Ст. своїх руках становище у партії та країні. Він змушений був здавати одну позицію за іншою, не сміючи зізнатися, що робить це не стільки за своєю волею, скільки під натиском обставин ... Одна з головних причин краху перебудови - перш за все в поглядах і характері Горбачова, в його нерішучості. ності, прихильності тим по-стулатам, які були закладені в нього з молодих років. Фактично, генсек був і залишився продуктом свого часу, тих структур, які виростили і рушили його до вершин влади».

Висновок

Таким чином, як представник держави, суб'єкт верховної влади повинен мати повноту права. У цьому відношенні лідер партії, який зосередив у своїй особі дві влади-партійну і державну, М. С. Горбачов, не вибраний всенародно на президентський пост, значно поступався в очах мас Б. Н. Єльцину, обраному президентом Росії. Як би компенсуючи цей недолік, Горбачов нарощував абсолютну владу, домагався додаткових повноважень. Однак він сам не дотримувався законів та інших не змушував це робити. Правління Горбачова повчальне своїм уроком: правити в Росії має людина знаюча, мудра, справедлива, що володіє також сильним, вольовим характером. Політика - це не слово говоріння, а мистецтво розумно діяти. Наполеон говорив: «Виграє бій не той, хто придумав план битви або знайшов потрібний вихід, а той, хто взяв на себе відповідальність за його виконання».

Список використаної літератури:

1. «Політологія російською тлі», Навчальний посібник, Москва, Луч,1993г.

2. «Горбачов-Ельцин:1500 днів політичного протистояння», І. Муравйова…

3. Енциклопедія з Росії та її найближчих сусідів, Ч. III, XX століття, під ред. М. Аксьонова, Москва, 1999 р.

1. Зміни у зовнішній політиці

Основними пріоритетами у зовнішньополітичній діяльності СРСР після 1985 р. стали: пом'якшення напруженості між Сходом та Заходом через переговори зі США про роззброєння; врегулювання регіональних конфліктів; визнання існуючого світопорядку та розширення економічних зв'язків з усіма державами. Зміна зовнішньополітичної стратегії була підготовлена революцією у свідомості певної частини еліти країни, приходом у 1985 р нового керівництва в МЗС СРСР на чолі з Е.А. Шеварднадзе.

З приходом М.С. Горбачова оформилася нова філософсько-політична концепція, що отримала назву "нове політичне мислення". Її основні положення передбачали

Відмова від ідеї про розкол сучасного світу на дві протилежні суспільно-політичні системи (соціалістичну та капіталістичну); визнання світу цілісним та неподільним.

Відмова від застосування сили як засіб вирішення міжнародних проблем.

Оголошення як універсальний спосіб вирішення міжнародних питань не баланс сил двох систем, а баланс їх інтересів.

Відмова від принципу пролетарського інтернаціоналізму та визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, ідеологічними, релігійними та ін.

Радянсько-американські відносини

На етапі радянської дипломатії двосторонні відносини між державами успішно вирішувалися з допомогою щорічних особистих зустрічей М.С. Горбачова з президентами США (1985 р. - у Женеві; 1986 р. - у Рейк'явіку; 1987 р. - у Вашингтоні, 1988 р. - у Москві, 1989- на Мальті). Результатом переговорів стала угода про знищення цілого класу ядерних озброєнь – ракет середнього та ближнього радіусу дії (Договір від 8 грудня 1987 р.). Радянська сторона взяла на себе зобов'язання демонтувати та знищити 1752 ракети, американська – 869. Ця угода була доповнена встановленням детальної системи взаємного контролю. У 1991 р. було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСНВ-I), що поклав край періоду конфронтації. Було досягнуто угоди про розвиток гуманітарного співробітництва, економічних відносин СРСР із США.

СРСР виступив з низкою нових ініціатив з роззброєння (у тому числі про ліквідацію ядерної зброї до 2000 р.) У травні 1987 р. країни Варшавського Договору внесли пропозицію про одночасний розпуск ОВС та НАТО (насамперед їх військових організацій). У 1989 р. було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР про скорочення Збройних Сил СРСР і витрат на оборону в 1989-1990 рр., яким чисельність армії зменшувалася на 500 тис. чоловік, а витрати на оборону - на 14,2%. У Європі до 1990 р. ліквідувалися радянські та американські ракети (без урахування французьких та англійських ракет) середньої та меншої дальності, причому вони знищувалися, і не могли бути перебазовані в інші регіони. СРСР ліквідував також частину ракет середньої дальності у Сибіру, Далекому Сході, спрямованих проти Японії, Південної Кореї та Китаю. СРСР зберігав військову перевагу в танках та особовому складі, а НАТО мали ядерну перевагу. Свідченням нового підходу до міжнародних справ стала згода СРСР об'єднання Німеччини (1990 р.).

Економічні контакти із країнами Заходу

Складне економічне становище змушувало керівництво СРСР шукати економічної допомоги та політичної підтримки у країн "сімки" (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Японія). Радянська дипломатія докладала зусиль для нормалізації відносин із нетрадиційними партнерами - Ізраїлем, ПАР, Південною Кореєю, Тайванем та ін. З 1985 р. розпочався період інтенсивного розширення різноманітних зв'язків і контактів між радянськими організаціями та зарубіжними приватними особами. Радянське керівництво було зацікавлене у розвитку техніко-економічних зв'язків, сподіваючись отримати кредити та технології. Західні країни, насамперед США та Англія, як і раніше, пов'язували розширення торгових зв'язків з політичними змінами всередині СРСР, а також розширенням гуманітарних зв'язків, контактів між приватними особами. У січні 1989 р. СРСР підписав "Віденську декларацію" НБСЄ, згідно з якою він зобов'язався гарантувати права людини та основні свободи, а також привести свої закони та практику у відповідність до міжнародних. Було прийнято Закон про свободу совісті та релігійні організації. З січня 1993 р. набув чинності Указ про виїзд із СРСР і в'їзд до СРСР радянських громадян. У результаті поступок радянської сторони багаторазово збільшився потік туристів і ділових людей як у СРСР, і з СРСР.

Відносини з країнами Східної та Центральної Європи

Незважаючи на заяви про деідеологізацію міжнародних відносин, СРСР продовжував дотримуватися принципів "соціалістичного інтернаціоналізму". З 1986-1989 років. обсяг безоплатної допомоги зарубіжним країнам становив майже 56 млрд. інвалютних рублів (понад 1% валового національного продукту). Радянське керівництво з метою збереження "співдружності" продовжує співпрацю навіть із консервативно налаштованими до радянської перебудови керівниками НДР та Румунії. Наприкінці 80-х ситуація змінилася. У 1989 р. почалося виведення радянських військ із країн Східної та Центральної Європи. Внаслідок цього різко скоротилися можливості радянського тиску на реформаторський рух у східноєвропейських країнах. Припиняється активна політика СРСР щодо цих країн і, навпаки, посилюється та розширюється американська підтримка сил реформації у Східній Європі.

Саме радянський зовнішній чинник відіграв вирішальну роль у масових виступах проти тоталітарних режимів та розвитку антикомуністичних революцій у цьому регіоні. Радикальні зміни тут стали одним із чинників закінчення холодної війни. У 1989-1990 pp. відбулися "оксамитові" революції у Польщі, НДР, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, Албанії. У грудні 1989 р. озброєним шляхом було повалено режим Чаушеску в Румунії. 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини. Одночасно був розрив традиційних економічних і політичних зв'язків СРСР зі Східною Європою, що також боляче вдарило за радянськими інтересами. Навесні 1991 р. відбувся офіційний розпуск Ради Економічної Взаємодопомоги та Організації Варшавського Договору.

За роки перебудови відбулося ослаблення міжнародної напруженості, і насамперед протистояння СРСР та США. Ініціатива припинення "холодної війни" належала Радянському Союзу. Задумані М.С. Горбачовим радикальні реформи неможливо було здійснити без різкого скорочення військово-промислового комплексу, який підпорядкував собі всю господарську діяльність. З цього погляду настільки важливе значення мали наслідки демілітаризації всієї суспільного життя: руйнація психології " обложеної фортеці " , відмова упору силу, переклад творчого потенціалу народу в русло творчої діяльності. Намітилися реальні перспективи тіснішої інтеграції СРСР та країн Східної Європи у світове господарство та міжнародні політичні структури. Проте зовнішньополітичний курс М.С. Горбачова не був прямим та легким. Погіршення економічного становища змушувало керівництво СРСР йти на поступки Заходу, сподіваючись отримати фінансову допомогу та політичну підтримку. Подібна політика зустрічала посилений опір з боку певних кіл суспільства, особливо наприкінці 80-х рр., коли стало очевидним, що Радянський Союз виходить із "холодної війни" ослабленим і таким, що втратив становище наддержави. Ґрунтовно підірвала внутрішньополітичні позиції Горбачова та втрата панівного становища СРСР у Східній Європі.

Розпад СРСР

Розпад СРСР - процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці (народному господарстві), соціальної структури, суспільній та політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР 26 грудня 1991 року.

Розпад СРСР призвів до незалежності 15 республік СРСР та появі їх на світовій політичній арені як самостійних держав.

Причини розпаду

В даний час серед істориків немає єдиної точки зору на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти чи хоча б зупинити процес розпаду СРСР. Серед можливих причин називають такі:

відцентрові націоналістичні тенденції, властиві, на думку деяких авторів, кожній багатонаціональній країні і які у вигляді міжнаціональних протиріч та бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру та економіку;

панування однієї ідеології, ідеологічна зашореність, заборона спілкування із закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливе для інтелігенції);

зростаюче невдоволення населення через перебої з продовольством і найнеобхіднішими товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір тощо), безглузді заборони та обмеження (на розмір садової ділянкиі т. д.), постійне відставання на рівні життя від розвинених країн Заходу;

диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростаюче технічне відставання у всіх сферах обробної промисловості (компенсувати яке в умовах екстенсивної економіки можна тільки високовитратними мобілізаційними заходами, комплекс таких заходів. » був прийнятий у 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);

криза довіри до економічній системі: у 1960-1970-ті рр. Основним методом боротьби з неминучим за планової економіки дефіцитом товарів народного споживання було обрано ставку на масовість, простоту і дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали у зміни, виробляли подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості мінімізовано. Результатом цього стало різке падіння якості вироблених у СРСР товарів народного споживання, як наслідок, вже на початку 1980-х років. термін "радянське" щодо товарів був синонімом терміна "низькоякісне". Криза довіри до якості товарів ставав кризою довіри до всієї економічної системи загалом;

ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська аварія, аварія «Адмірала Нахімова», вибухи газу та ін.) та приховування інформації про них;

невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що спричинило розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року);

зниження світових цін на нафту, що похитнуло економіку СРСР;

моноцентризм прийняття рішень (тільки у Москві), що призводило до неефективності та втрати часу;

поразка у гонці озброєнь, перемога «рейганоміки» у цій гонці;

Афганська війна, холодна війна, безперервна фінансова допомога країнам соцтабору, розвиток ВПК на шкоду іншим сферам економіки розоряли бюджет.

Можливість розпаду СРСР розглядалася в західній політології (Елен д'Анкосс. «Розкололася імперія», 1978) та публіцистиці радянських дисидентів (Андрій Амальрик. «Чи існує Радянський Союз до 1984 року?», 1969).

Завершення розпаду та ліквідація владних структур СРСР

Органи влади СРСР як суб'єкт міжнародного праваприпинили існування 25-26 грудня 1991 року. Росія оголосила себе продовжувачем членства СРСР (а не правонаступником, як це часто помилково вказується) у міжнародних інститутах, взяла на себе борги та активи СРСР і оголосила себе власником всього майна СРСР за кордоном. За наданими РФ даними, на кінець 1991 року пасиви колишнього Союзу оцінювалися в 93,7 млрд. доларів, а активи - в 110,1 млрд. доларів. Депозити Зовнішекономбанку становили близько 700 мільйонів доларів. Так званий «нульовий варіант», за яким Російська Федерація стала правонаступницею колишнього Радянського Союзу із зовнішнього боргу та активів, включаючи і закордонну власність, не був ратифікований Верховною Радою України, яка претендувала на право розпоряджатися майном СРСР.

25 грудня Президент СРСР М. С. Горбачов оголосив про припинення своєї діяльності на посаді Президента СРСР «з принципових міркувань», підписав указ про складання із себе повноважень Верховного головнокомандувача Радянських Збройних силта передав управління стратегічною ядерною зброєю Президенту Росії Б.Єльцину.

26 грудня сесія верхньої палати Верховної Ради СРСР, що зберегла кворум - Ради Республік (утвореної Законом СРСР від 05.09.1991 N 2392-1), - з якої на той момент не були відкликані лише представники Казахстану, Киргизії, Узбекистану, Таджикистану та Туркменістану, під головуванням А. Алімжанова декларацію № 142-Н про припинення існування СРСР, а також низку інших документів (ухвала про звільнення з посад суддів Верховного та Вищого арбітражного судів СРСР та колегії Прокуратури СРСР (№ 143-Н), постанови про звільнення з посади голови Держбанку В. В. Геращенка (№ 144-Н) та його першого заступника В. Н. Куликова (№ 145-Н)). 26 грудня 1991 року і вважається днем припинення існування СРСР, хоча деякі установи та організації СРСР (наприклад, Держстандарт СРСР, Держкомітет з народної освіти, Комітет з охорони державного кордону) ще продовжували функціонувати протягом 1992 року, а Комітет конституційного нагляду СРСР взагалі не був офіційно розпущено.

Після розпаду СРСР Росія та «ближнє зарубіжжя» становлять т.з. пострадянський простір.

Наслідки у короткостроковій перспективі

Перетворення у Росії

Розпад СРСР призвів до практично негайного початку Єльциним та його прихильниками широкої програми перетворень. Найрадикальнішими першими кроками були:

в економічній галузі - лібералізація цін 2 січня 1992, що послужила початком «шокової терапії»;

у політичній галузі - заборона КПРС та КПРСФСР (листопад 1991 р.); ліквідація системи Рад загалом (21 вересня - 4 жовтня 1993 року).

Міжнаціональні конфлікти

Останніми роками існування СРСР з його території розгорівся ряд міжнаціональних конфліктів. Після його розпаду більшість із них негайно перейшли у фазу збройних зіткнень:

карабахський конфлікт - війна вірмен Нагірного Карабахуза незалежність від Азербайджану;

грузино-абхазький конфлікт - конфлікт між Грузією та Абхазією;

грузино-південноосетинський конфлікт - конфлікт між Грузією та Південною Осетією;

осетино-інгушський конфлікт - зіткнення між осетинами та інгушами у Приміському районі;

Громадянська війна в Таджикистані - міжкланова Громадянська війнау Таджикистані;

Перша чеченська війна- боротьба російських федеральних сил із сепаратистами у Чечні;

конфлікт у Придністров'ї – боротьба молдавської влади із сепаратистами у Придністров'ї.

За даними Володимира Мукомеля, кількість загиблих у міжнаціональних конфліктах у 1988-96 роках становить близько 100 тис. осіб. Кількість біженців внаслідок цих конфліктів становило щонайменше 5 млн.человек.

Низка конфліктів так і не призвела до повномасштабного військового протистояння, проте продовжує ускладнювати обстановку на території колишнього СРСР досі:

тертя між кримськими татарами та місцевим слов'янським населенням у Криму;

становище російського населення в Естонії та Латвії;

національна належність кримського півострова.

80) СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, 1992 – 2000 гг.
Перехід до ринкових відносин

Після серпневих подій 1991 р., що призвели до розвалу СРСР, уряд Росії почав форсований перехід до ринку. Для консультацій у здійсненні реформ було запрошено групу іноземних радників на чолі з Дж. Саксом (США). Уряд покладав сподівання економічну допомогу Заходу.

Конкурентний ринок міг утвердитися тільки на базі приватної власності, тому необхідно було приватизувати (передати у приватну власність) значну частину підприємств, обмежити роль держави як суб'єкта господарювання.

Найважливішим завданням реформ називалася фінансова стабілізація, ліквідація бюджетного дефіциту.

Першим кроком реформ стала лібералізація цін із січня 1992 року на більшість товарів та продуктів. Ціни зросли за 6 місяців у 10–12 разів. Усі заощадження населення миттєво знецінилися. Більшість населення цим опинялося за межею бідності – невипадково реформа було визначено у народі «грабіжницької».

Лібералізація цін викликала різке зростання тарифів на перевезення, цін на енергію, сировину і т. д. Почалося скорочення попиту на багато товарів та видів продукції. У сільському господарстві підвищення цін на пальне, техніку, будматеріали спричинило зростання цін на зерно та овочі, а подорожчання кормів вело до скорочення поголів'я худоби, до падіння виробництва м'яса та молока. Вітчизняні сільгосппродукти стали дорожчими за імпортні, що вело до згортання всього агропромислового комплексу.

Уряд бачив вихід у проведенні «монетаристської» політики, згідно з якою втручання держави в економіку має бути мінімальним. Економіку треба лікувати «шокотерапією» – нерентабельні підприємства збанкрутують, а ті, що виживуть, перебудуються на випуск дешевої та якісної продукції. Однак під загрозою банкрутства до літа 1992 виявилися цілі галузі.

Чи не виправдалися розрахунки на значну фінансову підтримку Заходу. Замість обіцяних 24 млрд. доларів Росія отримала всього 12,5 млрд. у формі кредитів на закупівлю продовольства у тих же західних країн. У умовах Центральний банк Росії змушений був надати підприємствам значні кредити. Це рішення фактично поховало план «шокотерапії». Почалося зростання інфляції.

У грудні 1992 року VII з'їзд народних депутатів Росії вимагає відставки уряду Є. Гайдара. Новим главою уряду було затверджено В.С. Черномирдін.

Наступним етапом реформ стала приватизація державних підприємств. Концепція приватизації розробили Держкоммайном Росії на чолі з А. Чубайсом. Згідно з нею було проведено акціонування державних підприємств, 51% акцій розподілялися між працівниками підприємств, а решта надходила у відкритий продаж: кожному росіянину видавався приватизаційний чек (ваучер), вартістю 10 тисяч рублів (сума була визначена виходячи з оцінки майна російських підприємств на 1 січня 1992 р. в 1 трлн 400 млрд. руб.) З 1 січня 1993 р. на ваучер можна було придбати акції будь-якого підприємства. По всій країні створювалися чекові інвестиційні фонди, завданням яких було акумулювання коштів населення та забезпечення інвестиції у виробництво. У соціальному плані приватизації переслідувалася мета: створення класу власників. Однак через інфляцію ваучери повністю знецінилися. Численні інвестиційні фонди, які збирали ваучери у населення, один за одним оголошували себе банкрутами. Фактично відбувся безкоштовний поділ колишнього державного майна між чиновниками, які безпосередньо здійснювали приватизацію, представниками колишньої партійної та господарської номенклатури. Приватизація все більше набувала кримінального характеру.

Етап ваучерної приватизації завершився 1994 р. вдалося створити шар великих приватних власників.

Другий етап приватизації розпочався 1995 року. Мета його була у «створенні ефективного власника». Від ваучерної приватизації перейшли до фінансової. На той час розшарування суспільства різко посилилося. На початку 1994 року доходи 10% найбільш забезпечених у 11 разів перевищували доходи такої самої частки найменш забезпечених. На цьому етапі продаж акцій підприємств здійснювався за певним графіком на аукціонах. Доходи від грошової приватизації виявилися нижчими, ніж очікувалося. Державні чиновники активно лобіювали інтереси тих чи інших банківських структур.

На початку 1996 року темпи спаду виробництва знизилися, але з допомогою експортно-орієнтованих галузей сировинної та переробної промисловості. Нові власники приватизованих підприємств різко скоротили обсяги вкладень у довгострокові програми розвитку. Часто основні фонди підприємств – будівлі, устаткування, верстати – продавалися чи здавались у найм комерційним структурам. Зарплата робітникам не виплачувалася місяцями, що змушувало їх продавати свої акції за безцінь. Ішов вторинне перерозподіл власності на користь великих власників акцій, ваучерних фондів, великих фірм. Інвестицій у розвиток виробництва практично не було.

Поруч із приватизацією промисловості йшла мала приватизація, тобто продаж підприємств роздрібної торгівлі, сфери послуг, комунального харчування тощо.

Реформи торкнулися і аграрного сектора економіки. У 1991 р. почалася аграрна реформа й у межах – земельна реформа, під якою розумілося усунення монополії державної власності, перетворення колгоспів і радгоспів на фермерські господарства та інші організаційно-правові форми.

У країні починають створюватися фермерські господарства. До 2000 р. їх загальна кількість становила 270 тис., у тому числі лише 70 тис. працювали прибутково. Так, частка фермерських господарств у загальному обсязі виробництва сільгосппродукції до 2000 року була незначною і становила 4%.

Незважаючи з 1998 р. збільшилося виробництво на птахофабриках, почалося зростання постачання вітчизняних сирів, кисломолочних продуктів, ковбаси. До 2000 року в центрі уваги законодавчої та виконавчої влади постало питання про дозвіл можливості купівлі-продажу будь-яких земель, включаючи і сільгоспугіддя, що обробляються.

Приватизація не призвела до зростання виробництва. Проте вдалося зменшити темпи падіння виробництва. За 1991-1999 р.р. валовий внутрішній продукт упав на 50%, промислове виробництво – на 51,5%, сільськогосподарське виробництво – на 40%. Державний борг країни – зовнішній та внутрішній – досяг 150 млрд. доларів, і витрати на його обслуговування досягли 1999 року 30% державного бюджету. У той самий час у країні цей час було створено всі види ринків: товарів, послуг, праці, капіталів, кредитів тощо. Держава більше не контролює та не встановлює ціни на товари, не обмежує розмір заробітної плати. Зі зростанням цін відійшли у минуле хронічні дефіцити на споживчі товари, зникли черги у магазинах.

Економічна реформа, що передбачала швидке подолання кризи та її наслідків, у результаті зайшла в глухий кут і була підмінена стратегією виживання. Відбитком її стала часта змінюваність глав урядів, федеральних міністрів. За період із 1992-2000 років. змінилося 6 прем'єрів: Є. Гайдар, В. Черномирдін, С. Степашин, С. Кирієнко, Є. Примаков, В. Путін, середня тривалість роботи міністра склала два місяці.

Формування нової державності. Ліквідація Радянської влади

Серпневі події 1991 р., ліквідація СРСР висунули завдання формування основ нової державності. Насамперед почали створюватися президентські структури. За президента Росії було створено – Раду Безпеки та Президентську Раду, запроваджено посаду Державного секретаря. На місцях запроваджувався інститут представників Президента, які здійснювали владні повноваження в обхід місцевих Рад. Безпосередньо президентом формувався і Уряд Росії, всі призначення проводилися за прямою вказівкою Б.М. Єльцина, управління здійснювалося виходячи з указів.

Проведені зміни суперечили положенням Конституції РРФСР 1977 року. Вона не передбачала посади президента та президентських структур влади. У ній відкидалася сама ідея поділу влади, говорилося, що вся влада в центрі і на місцях належить Радам народних депутатів. Вищим органом влади був З'їзд народних депутатів, а проміжках між з'їздами – Верховна Рада РРФСР. Уряд був підзвітний до Верховної Ради.

З початком реформ та їх високою ціною в країні формується політична опозиція політиці президента. Центром опозиції стає Верховна Рада Російської Федерації. Суперечність Рад та президента зайшло в глухий кут. Змінити ж Конституцію міг лише З'їзд народних депутатів чи всенародний референдум.

У березні 1993 Б. Єльцин у зверненні до громадян Росії оголосив про введення в країні президентського правління аж до прийняття нової Конституції. Однак ця заява викликала згуртування всіх опозиційних сил. У квітні 1993 року був проведений Всеросійський референдум, на який було винесено питання про довіру Президенту та підтримку його курсу. Більшість учасників референдуму висловилися за довіру до Президента. На підставі рішень референдуму Президент розпочав розробку нової Конституції.

21 вересня 1993 року Б.М. Єльцин оголосив початок «поетапної конституційної реформи». Указ президента за №1400 оголошував про розпуск З'їзду народних депутатів та Верховної Ради, про ліквідацію всієї системи Рад знизу догори, проголошувалося проведення виборів до нового законодавчого органу влади – Федеральних зборів.

Верховна Рада цей указ президента визнала такою, що не відповідає Конституції і, у свою чергу, прийняла рішення про усунення президента, який порушив Конституцію. Президентом було обрано А.В. Руцькій. Антиконституційними визнав дії Б.М. Єльцина та Конституційний Суд. Політична криза призвела до збройного зіткнення (3-4 жовтня 1993 р.) прихильників Верховної Ради та Президента. Він завершився розстрілом Парламенту та його розпуском.

Здобувши військову перемогу президент видав Указ про проведення виборів до нового законодавчого органу – Федеральне зібрання, що складається з двох палат – Ради Федерації та Державної Думи. Згідно з указом, половина депутатів обиралася по територіальних округах, половина – за списками політичних партій та об'єднань. Одночасно проводився референдум щодо нової Конституції.

12 грудня 1993 року відбулися вибори до Федеральних Зборів та референдум щодо прийняття нової Конституції. За нову конституцію проголосувало 58,4% учасників голосування (близько 30% облікового складу).

Слідом за виборами до Федеральних зборів було проведено вибори до місцевих законодавчих зборів і Думи, створених замість розбещених рад.

Згідно з Конституцією, Росія була Федеративною демократичною Республікою з президентською формою правління. Президент був гарантом Конституції, главою держави, Верховним головнокомандувачем. Він призначав уряд країни, який мав відповідальність лише перед Президентом, Президент мав право відкладного вето, видавати Укази, які мають чинність Закону. Президент мав право розпуску Думи у разі триразового відхилення нею кандидатури прем'єр-міністра, запропонованої Президентом.

Права Державної Думи були значно меншими порівняно з повноваженнями розпущеної Верховної Ради та обмежені функцією прийняття законів. Депутати втратили право контролю за діяльністю адміністративних органів (право депутатського запиту). Після прийняття Думою закону має бути затверджений Радою Федерації – другий палатою Федеральних Зборів, що з керівників місцевих законодавчих органів прокуратури та глав адміністрації суб'єктів Федерації. Після цього закон має бути затверджений Президентом і лише після цього вважався ухваленим. Дума сподівалася рядом виняткових прав: затверджувати бюджет держави, оголошувати амністію та імпічмент президенту, затверджувати кандидата на посаду прем'єра, однак у разі триразового відхилення вона має розпускатися.

У січні 1994 року нові Федеральні Збори розпочали свою роботу. Розуміючи, що за умов конфронтації неможлива нормальна діяльність, депутати та президентські структури змушені були піти на компроміс. У лютому 1994 року Дума оголосила амністію учасникам серпневих (1991) та жовтневих (1993) подій. Амністувалися всі, хто вчинив протиправні дії як з одного, так і з іншого боку. У квітні–червні 1994 року прийнято меморандум про громадянський мир і громадську згоду, підписаний усіма думськими фракціями, більшістю політичних партій та рухів Росії. Підписання цих документів сприяло припиненню громадянського протистояння у суспільстві.

Президентові так і не вдалося отримати підтримки радикального економічного курсу, що й зумовило його коригування. З уряду було видалено прибічників радикальних перетворень Є. Гайдар і Б. Федоров.

Погіршення економічної ситуації в країні вело до зміни співвідношення сил у суспільстві. Це засвідчили підсумки виборів у другу Державну Думу, що проходили 17 грудня 1995 року.

Друга Дума виявилася більш опозиційною уряду та президентові, ніж перша.

Відразу після підбиття підсумків думських виборів розпочалася боротьба за президентський пост. Кандидатами у президенти стали: В. Жириновський (ЛДПР), Г. Зюганов (КПРФ), генерал А. Лебідь, Г. Явлінський, лікар-офтальмолог С. Федоров, мільярдер В. Бринцалов, екс-президент СРСР М. Горбачов, Б. н. Єльцин.

У червні 1996 року відбувся перший тур президентських виборів. Голоси виборців розділилися в такий спосіб. Б.М. Єльцин - 35,28%, Г. Зюганов - 32,04%. Інші претенденти отримали менше голосів.

У другому турі виборів 3 липня 1996 року за Б.М. Єльцина проголосувало 53,8%, які взяли участь у виборах, за Г. Зюганова 40,3%. Основними гаслами виборчої кампанії Б.М. Єльцина стало "Зюганов - це громадянська війна". Було на увазі, що перехід влади до комуністів означатиме новий переділ власності. А зробити це тепер, коли держвласність перейшла до приватних рук, можна лише силою зброї. Переобрання Б.М. Єльцина на новий термінні призвели до стабілізації країни.

Постійне протистояння законодавчої та президентської влади призвело до того, що найважливіших економічних питань не вирішувалося. Реальна політична влада все більшою мірою зосереджується в руках найбільших фінансових груп, що виникли під час приватизації та розподілу державної власності. Ці групи прибрали до рук усі електронні засоби масової інформації. Престиж влади впав нанівець. У всіх гілках влада розцвіла корупція, фінансові махінації. Звичайним явищем стали терористичні акти, вбивства на замовлення банкірів, підприємців, політичних діячів, журналістів.

Основна маса населення Росії була повністю відчужена від влади. Влада, як виконавча, і законодавча була відірвана від народу, сприймалася як щось чужорідне інтересам людей. Найважливішим питанням 90-х років стало вирішення проблеми національно-державного будівництва та національних відносин.

18 грудня 1999 р. відбулися вибори третю Державну Думу. Її головою, як і у Другій Думі, став Г. Селезньов. На відміну від своєї попередниці в ній не було чітко вираженої лівої чи правої більшості.

Після виборами Думу 31 грудня 1999 р. Б.Н. Єльцин виступив із заявою про передачу повноважень Президента чинному Прем'єру В. Путіну. Відповідно до Конституції 26 березня 2000 р. було проведено дострокові президентські вибори. На вищу посаду країни висунули свої кандидатури 11 людей. У тому числі У. Путін, Р. Зюганов, Р. Явлинский, А. Тулєєв, Еге. Панфілова та інших. Загальна тональність виступів претендентів зводилася до підвищення ролі держави у вирішенні економічних, політичних і соціальних проблем при верховенстві закону. Президентом Росії був обраний В. Путін, прем'єр-міністром став М. Касьянов.

Суб'єкти Російської Федерації

Ще навесні 1991 року М.С. Горбачов обіцяв автономним республікам, краям та областям пряму участь у підписанні договору про Співдружність Суверенних Держав на рівних правах із союзними республіками. Б.М. Єльцин пішов далі, пропонуючи керівникам автономій брати стільки повноважень, скільки зможуть «проковтнути». В результаті все автономні республікиоголосили себе суверенними державами (першим декларацію про державний суверенітет прийняв Татарстан). У республіках було проведено вибори президентів, прийнято національні конституції. Найбільш гостро питання суверенітеті ставили республіки, які мають великими природними запасами (Татарстан – нафти, Якутія – алмазів тощо. буд.). Вони вимагали права контролю над надрами та можливості розпоряджатися самостійно природними ресурсами. Таким чином, після розпаду СРСР, здавалося, настала черга Росії. Тим більше, що дистанціювання від центру першими почали проводити самі російські лідери, які започаткували відцентрові тенденції.

Внаслідок тривалих і важких переговорів, 31 березня 1992 року було підписано Федеративний договір, який визначив взаємовідносини між суб'єктами Російської Федерації. Згідно з договором земля, надра, природні ресурси проголошувалися фактично спільною власністю федеральних органів влади та органів влади суб'єктів Федерації. Суб'єкти Федерації отримували право розпорядження своїми природними багатствами, але федеральні органи влади мали контролювати їх міжнародну та зовнішньоекономічну діяльність. Визнавався державний суверенітет суб'єктів Федерації, але вони мали права виходу зі складу Росії.

Більшість республік задовольнилося частковими поступками центральної влади – договір було підписано всіма автономіями, крім Татарстану та Чечні. Президент Татарстану М. Шаймієв досяг підписання (лютий 1994 р.) окремого договору, що надав питання користування землею, природними ресурсами, підприємствами.

Найбільш гострі форми конфлікт набув у Чечні. Торішнього серпня 1991 р. в Чечено-Ингушской республіці розпочалися масові мітинги та демонстрації з вимогою відставки Верховної Ради Чечено-Інгушетії. Уряд Росії спочатку розцінив ці виступи як боротьбу демократичних сил проти комуністичного уряду, який підтримав ГКЧП. Верховна Рада була розпущена, нове керівництво Чечні заявило про незалежність її від Росії. Президентом став генерал Д. Дудаєв, який проголосив створення незалежної чеченської республіки Ічкерія (Інгушетія виділилася самостійну республіку у складі Росії). Чеченці захопили майно та озброєння Радянської Арміїна території республіки, блокували залізниціта автомагістралі. Виявився перерізаним нафтопровід з Баку до Новоросійська, почалося масове виселення російського населення з території.

Зайняті політичною боротьбою російська влада до 1994 р. не займалася чеченськими проблемами.

У 1994 р. федеральна влада спробувала використати внутрішню боротьбу між різними політичними силамиу Чечні, зайнявши позицію підтримки угруповання, орієнтованого на союз із Росією. З цією метою у грудні 1994 р. для наведення конституційного порядку було запроваджено війська. Їхнє введення призвело до повномасштабної війни, що тривала до серпня 1996 р. Спроби протиставити Д. Дудаєву іншого чеченського лідера Д. Завгаєва не увінчалися успіхом. Більш того, бойові дії, масовані бомбардування населених пунктівр. Грозного викликали протидію більшості населення. Чеченські бойовики практикували такі варварські методи ведення війни, як захоплення заручників (у червні 1995 р. у м. Буденовську, Ставропольський край; січні 1996 р. у м. Кізлярі, Дагестан). Напередодні президентських выборов1996 р. Б.М. Єльцин здійснив одноденну поїздку до Грозного, де підписав указ про припинення бойових дій, заявивши, що війна закінчилася і збройні сили сепаратистів розгромлені.

Влітку 1996 р. секретар Ради безпеки А. Лебідь розпочав переговори з начальником штабу збройних формувань Чечні А. Масхадовим, який очолив чеченський опір після загибелі Д. Дудаєва. 31 серпня 1996 року в м. Хасавюрті (Дагестан) було підписано спільну Заяву про припинення військових дій у Чечні. Відповідно до нього питання про статус Чечні має бути вирішене до 31 грудня 2001 року. Війна закінчилася, у ній загинуло близько 4,5 тис. російських військовослужбовців та 703 зникли безвісти.

Зростання впливу А. Лебедя викликало невдоволення оточення президента й у жовтні 1996 року указом Б.Н. Єльцин А. Лебідь був звільнений від обов'язків Секретаря Ради Безпеки. Російські війська було виведено з Чечні, що означало поразку Росії. Прихильники Завгаєва були кинуті напризволяще, більшість їх було заарештовано, багато знищено. У Росії війна викликала вкрай негативну реакцію. У березні 1997 року президентом Чеченської республіки Ічкерія було обрано А. Масхадов. Він став проводити курс для досягнення незалежності від Росії. У конкретних умовах на той час визнання незалежності Чечні могло викликати посилення сепаратистських тенденцій інших регіонах Росії. Затягування вирішення проблеми рано чи пізно вело до нового протистояння. Торішнього серпня 1999 р. загони чеченських бойовиків вторглися територію Дагестану з розширення конфлікту. Майже одночасно у Москві, Волго-Донську пролунали вибухи житлових будинків. Реакцією у відповідь федеральної влади на терористичні акти стало введення військ до Чечні. На початку березня 2000 р. Збройні сили Росії розгромили основні угруповання чеченських бойовиків.

Росія та світ

Після розпаду Радянського Союзу склалася нова зовнішньополітична ситуація для Росії. Замість колишнього СРСР утворилося 15 нових держав. Розпочався поділ озброєння, процес створення національних армій. Виникли нові осередки напруженості, суперечки про кордони, локальні конфлікти, які можуть перерости у нову війну (Карабах, Південна Осетія, Абхазія, Придністров'я, Таджикистан та ін.). Значно постраждала обороноздатність Росії. Кордони з колишніми республіками СРСР практично були відсутні. Найбільш потужні угруповання військ були розташовані вздовж кордонів колишнього СРСР і тепер стали ядром армії нових держав. Російський флот втратив бази в Прибалтиці. Було фактично зруйновано єдину систему ППО.

Пріоритетним напрямомЗовнішньої політики Росії ставали відносини із ближнім зарубіжжям. Однак розуміння цього прийшло не одразу. Спочатку російська дипломатія приділяла першочергову увагу поліпшенню відносин із Заходом.

Цілі Союзу незалежних держав (СНД) були чітко визначені, не було створено спільних органів, здатних реально виконувати об'єднуючі функції (як у Європейському Союзі). Ряд держав, насамперед Україна, взагалі розглядали СНД як орган належний забезпечити «цивілізоване розлучення» колишніх республік СРСР. Гострі проблеми виникли вже під час поділу збройних сил та озброєнь колишнього СРСР. Військові частини, за винятком стратегічних ядерних сил, перепідпорядковувалися тій державі, біля якої вони розташовувалися. Відразу виник конфлікт між Росією та Україною з приводу Чорноморського флоту. Президент України Л. Кравчук переклав усі збройні формування, які дислокуються на території України, у тому числі й флот, під її юрисдикцію. Росія заявила, що Чорноморський флот належить їй. Почався стихійний поділ флоту. Цей конфлікт ускладнився питанням статусу міста Севастополя. Ряд політичних діячів Росії почали оскаржувати законність передачі 1954 року Україні півострова Крим. Після довгих переговорів у червні 1995 року президентами двох країн було підписано угоду про розподіл флоту у пропорції 2:1 (дві третини – Росії, одна третина – Україні).

Постало питання про розподіл ядерних озброєнь колишнього СРСР, розміщених на територіях Росії, України, Білорусії та Казахстану. Білорусь та Казахстан одразу заявили про свій статус неядерних держав, Україна ж оголосила себе власником ядерної зброї, розташованої на її території. Тільки після тиску з боку США вона відмовилася від претензій на те, щоб стати ядерною державою в обмін на зобов'язання Росії постачати збагачений уран для українських АЕС.

Спочатку під час створення Союзу Незалежних держав (СНД) планувалося збереження єдиного економічного простору. Передбачалося координація економічних реформ, збереження рубля як єдину валюту. Країни СНД не змогли домовитись про проведення єдиної економічної політики. Торгівля між Росією та країнами СНД велася значною мірою у кредит, який надавав Центральний банк Росії. Кредити були безвідсотковими чи під дуже низький відсоток, що за умов інфляції було вкрай невигідно Росії. У липні 1993 року Росія запровадила новий російський рубль, що призвело до розпаду єдиної карбованцевої зони. Це викликало гіперінфляцію у країнах СНД, економічну кризу та розпад єдиного економічного простору.

З метою збереження економічних зв'язків 24 вересня 1993 року дев'ять колишніх республік підписали договір про економічний союз, який передбачає поглиблення інтеграції, формування зони вільної торгівлі. Але цей договір залишився багато в чому на папері. Російське керівництво встановило економічні кордони, виставило митні посади. Робилося це для того, щоб убезпечити російські підприємства від конкуренції товарів «ближнього зарубіжжя». Але в результаті Росія зазнала великих політичних втрат. Вона втратила вільний вихід до ринків Європи та Центральної Азіїі змушена була платити за транзит своїх товарів через територію держав СНД. Скорочення товарообігу з країнами СНД призвело до переорієнтації їх економік на співробітництво з іншими партнерами. Нині частку країн СНД припадає лише 25% зовнішньоторговельного обороту Росії.

Важливою проблемоюдля Росії постала проблема біженців. Через війну розпаду СРСР поза Росії виявилося понад 25 млн. росіян. Країни Балтії відкрито взяли курс на витіснення росіян, проводячи політику урядовому рівні. У Латвії, наприклад, ті, хто не володіє мовою корінної нації, не були громадянами, не могли обрати і бути обраними, володіти нерухомістю, обіймати низку державних посад. Етнічні проблеми гостро постали у Киргизії, Молдові, Казахстані та інших. Почалося переселення етнічних російських та інших російських національностей у Росію. Число іммігрантів становило 2-2,5 млн. чоловік. Виникли проблеми із житлом, з працевлаштуванням біженців.

Якщо в економічному відношенні у країнах «ближнього зарубіжжя» йшов процес економічної дезінтеграції, то військове співробітництво продовжувало зберігатися. Російські прикордонники охороняли кордони Співдружності на Кавказі та Середній Азії, де існувала реальна загроза вторгнення з сусіднього Афганістану. Російські миротворчі угруповання зберігаються в «гарячих точках» – у Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії. Уряд Грузії та Вірменії звернулися до російського керівництва із пропозицією про створення російських військових баз на їхній території.

Поступово у країнах СНД посилюються тенденції до встановлення тісніших відносин із Росією. Навесні 1996 року у межах СНД було підписано угоду про тіснішу інтеграцію чотирьох його учасників – Росії. Білорусі, Казахстану та Киргизії, навесні 1998 року до них приєднався Таджикистан. У грудні 1999 року було підписано договір про об'єднання Білорусі та Росії. Відповідно до договору обидві держави зберігали свій суверенітет, але створювалися міжнаціональні органи, яким делегувався ряд повноважень.

Після катастрофи СРСР, зовнішня політика Росії орієнтувалася переважно на Захід, зближення зі США. Росія проводила політику поступок, йшла назустріч стратегічним інтересам країн. Керівники Росії не хотіли миритися зі втратою статусу великої держави і мали ілюзії про можливість рівноправних відносин із США. Президент Б.М. Єльцин офіційно заявив, що ядерні ракети Росії більше не націлені на об'єкти на території США. У підписаний під час візиту до США Б.М. Єльцина в червні 1992 року декларації було заявлено, що «Росія та Сполучені Штати Америки не розглядають один одного як потенційні противники». У січні 1993 року між Росією та США було укладено новий договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСНВ-2), згідно з яким до 2003 року має бути досягнуто скорочення ядерного потенціалу обох країн на 2/3 у порівнянні з рівнем, визначеним договором ОСНВ-1 . Росія погодилася в односторонньому порядку зняти з бойового чергування ракети СС-18, які становили основу радянського стратегічного потенціалу. Цей крок означав по суті відмову від військово-стратегічного паритету.

Російська дипломатія у своїх рішеннях слухняно йшла у фарватері зовнішньої політики США. Росія підтримала економічні санкції проти Іраку, приєдналася до міжнародних економічних санкцій проти Югославії. Певною мірою така поступливість російської дипломатії пояснювалася і сподіваннями на широкомасштабну допомогу Заходу.

Проте надіям Росії не вдалося справдитися. США не прагнули розглядати нашу країну як рівноправного партнера. США залишилися єдиною наддержавою і прагнули максимально використати своє становище. У 1994 році ряд колишніх соціалістичних країн, а також країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія) заявили про свій намір вступити до НАТО. Росія не мала реальних важелів впливу розвиток подій. Їй було заявлено, що Північноатлантичний пакт не спрямований проти будь-яких країн, а є гарантією безпеки в Європі. Компромісом було запропоновано програму «Партнерство заради миру», яка встановлювала форми військової співпраці країн колишнього Варшавського Договору та НАТО. Росія приєдналася до цієї програми. Однак розширення НАТО на схід ця програма жодним чином не скасовувала. У червні 1997 року на сесії Ради НАТО в Мадриді було ухвалено рішення про прийняття до НАТО Польщі, Угорщини, Чехословаччини.

У січні 1996 року замість Б. Козирєва міністром закордонних справ Росії став Є. Примаков. Під тиском Росії Рада Безпеки ООН скасувала економічні санкції проти Югославії. Росія засудила американське бомбардування Іраку у вересні 1996 року. Російська дипломатія намагалася відновити свої позиції у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту на Близькому Сході. У лютому 1996 року Росія була прийнята до Ради Європи.

Більш успішно розвивалися економічні зв'язки Росії з західними країнами. На перших етапах існування незалежної Росії вони здійснювалися як надання Росії кредитів, гуманітарної допомоги продуктами, медикаментами тощо. Зі всіх міжнародних економічних організацій Росію включив до свого складу лише міжнародний валютний фонд (МВФ). Принаймні зміцнення позицій нового керівництва країни акценти дедалі більше переміщалися на налагодження довгострокового економічного співробітництва, широкомасштабне залучення іноземних інвестицій. За уряду Росії було створено Консультативну Раду з іноземних інвестицій для сприяння припливу капіталів.

У червні 1994 року на о. Карфу (Греція) було підписано угоду Росії з Європейським співтовариством, згідно з якою Росія визнавалася країною з перехідною економікою. Угода відкривала можливості для рівноправного економічного співробітництва із західною Європою. У цьому ж році було ухвалено рішення про розширення "сімки" провідних європейських країн за рахунок Росії. При цьому наголошувалося, що Росія братиме участь лише у виробленні політичних рішень, а не економічних. Таким чином, поступово налагоджуються взаємовигідні партнерські відносини з «далеким зарубіжжям». Проте з об'єктивно сформованих причин за Росією дедалі більше закріплювалася роль постачальника паливно-сировинних ресурсів. Втрачалися навіть порівняно невеликі позиції на світових ринках високотехнологічної продукції, які мав Радянський Союз. Основне зовнішньоекономічне завдання уряду – домогтися підйому російської в промисловості за рахунок залучення високоефективних західних технологій і фінансування її з допомогою західних інвестицій була далека від дозволу.

Поряд із зміцненням відносин із Заходом, російська дипломатія вела діалог і з країнами Сходу. Основні сподівання покладалися поліпшення відносин із Японією. Нормалізацію відносин з Росією, підписання мирного договору японський уряд тісно пов'язав із питанням про повернення Японії Південно-Курильських островів, які відійшли до СРСР внаслідок Другої світової війни. Ще М.С. Горбачов визнав існування територіального питання між СРСР та Японією. Згодом Б.М. Єльцин та міністр закордонних справ А. Козирєв, прагнучи пожвавити динаміку політичних та економічних зв'язків, зробили низку двозначних заяв про необхідність вирішення територіальної суперечки. Однак ця заява викликала вкрай негативну реакцію у суспільстві. Президент змушений був підтвердити непорушність російських кордонів. Лише з 1996 року намітився певний прогрес у взаєминах. Є. Примаков вніс ряд пропозицій щодо спільної економічної діяльності на Південних Курилах. Ці пропозиції знайшли розуміння у Японії.

До 2000 р. завершилася демаркація кордонів із Китаєм. Усі прикордонні суперечки було знято, Китай перетворився на одного з найбільших торгових партнерів Росії. Найважливішим напрямом зовнішньої політики Росії став Середньо-Азійський регіон

Виведення радянських військ з Афганістану не призвело до припинення там бойових дій. Конфлікт переріс у міжнаціональні сутички. Зіткнення різних національних угруповань перекинулися на територію колишнього СРСР, охопили Таджикистан та створив безпосередню загрозу південним республікам Росії.

У той самий час ослабли контакти із традиційними партнерами СРСР – КНДР, Монголією, В'єтнамом. Розірвали всі стосунки з Іраком. «Східний» напрямок російської зовнішньої політики залишався другорядним. Лише, починаючи з 1997 року, у зв'язку з розширенням НАТО на війні, Росія дещо активізувала відносини з Індією та Китаєм.

Загалом до кінця 90-х зовнішня політика Росії набула більш чітких обрисів, що враховують національні інтереси та пріоритети країни.

Культура та побут

Найбільш різкі зміни відбулися у сфері соціальної сфери. Реформи вдарили по матеріальних інтересах десятків мільйонів людей.

У зв'язку з лібералізацією цін у 1992 році заощадження населення були повністю знецінені. У тяжкому становищі опинилися пенсіонери. Значна частина населення, яким дозволяли вік та стан здоров'я, почала пристосовуватися до нових умов, знаходити нові джерела заробітку – торгуючи, працюючи у кількох місцях.

У той же час, зниження грошових доходів значно покращило становище із забезпеченням населення товарами та продуктами. Одного разу наповнилися прилавки магазинів, зникли черги, які були неодмінними атрибутами життя радянської людини. Зникло таке поняття, як дефіцит - тепер можна було купити практично все.

Склалася диспропорція у розподілі заробітної плати – вищими темпами зростала зарплата у галузях, які мають можливість диктувати ціни на свою продукцію та послуги.

Зросла регіональна диференціація. Регіони з експортно-орієнтованими галузями (Татарстан, Башкортостан, Саха-Якутія, Західно-Сибірський регіон, Липецька, Білгородська, Вологодська, Самарська області та ін) є багатими. Регіони з величезним переважанням обробних галузей, особливо легкої і оборонної (Центральний, Північно-західний регіони, Урал та інших.) стали безгрошовими. У найважчому становищі опинилися Крайня Північ та Далекий Схід. Через різке зростання цін на електроенергію, нафту, газ виробництво стало нерентабельним. Взимку 2001 року багато міст та селищ залишилися без тепла та електроенергії. Почав розвалюватися житловий фонд.

Різко зросла диференціація за рівнем доходів за соціальною ознакою (між найманими робітниками та господарями підприємцями). За даними на 1999 р. доходи 10% найбідніших у 26 разів і нижчі за доходи 10% найбагатших. За різними оцінками близько чверті населення мали дохід нижчий від середнього прожиткового мінімуму.

Повсякденним явищем стали хронічні затримки заробітної плати (по 6 і більше місяців). Страйки та мітинги з вимогою виплатити заробітну плату постійно проходили у всіх регіонах країни. Застосовувалися і такі екстремальні методи, як голодування, перекриття залізних та автомобільних доріг. Хронічним явищем стали та затримки виплати пенсії.

У загальному показнику життєвого рівня за радянських часів грали соціальні виплати із громадських фондів споживання. За рахунок цих фондів здійснювалися безкоштовна освіта, охорона здоров'я, дешеве житло, фінансувалися будинки відпочинку та культури, піонерські табори, дитячі садки, ясла тощо. З початком реформ усе це почало переводитися на платну основу. Формально, згідно з Конституцією РФ, зберігається гарантоване безкоштовне загальне та професійну освіту, медичне обслуговування, фактично їх фінансування з федеральних і муніципальних бюджетів різко скоротилося.

Держава вирішувала ці проблеми за рахунок розширення платних послуг. У 1992 р. було здійснено перехід на страхову медицину. Із заробітної плати цільовим призначенням відраховувався певний відсоток, що йшов на оплату медичних послуг. Страхові компанії розпоряджалися цими коштами, оплачували рахунки лікування. Однак цих коштів було явно недостатньо – все більше і більше медичних послуг за плату пацієнта.

Зниження рівня життя призвело до серйозних демографічних змін. З 1992 року смертність почала перевищувати народжуваність – почався процес природних втрат населення. Населення Росії упродовж років реформ скоротилося з 148,3 млн. чол. 1991 року, до 147,8 млн. чол. 1995 року. І це при тому, що йшла значна міграція до Росії російських та представників інших російських національностей із країн СНД, де вони зазнають дискримінації (Казахстану, Прибалтики, Таджикистану, Азербайджану, Узбекистану та ін.). Число іммігрантів за приблизними даними становило 2–2,5 млн. чол.

Різко скоротилася тривалість життя (до 58 років у чоловіків та до 67 років у жінок). У 2 рази збільшилася кількість хворих на туберкульоз, у 5 разів – алкогольні психози, у 40 разів – сифіліс.

В галузі освіти внаслідок скорочення фінансування розпочався процес комерціалізації. Вже наприкінці 80-х років відмовилися від обов'язкової середньої освіти, але освіта продовжувала залишатися безкоштовною та загальнодоступною. Однак у 90-ті роки зі скороченням фінансування почалася диференціація освіти. Найбільш сильні школи стали перетворюватися на гімназії, ліцеї з поглибленим вивченням деяких дисциплін. Почали з'являтися профільні класи – математичні, гуманітарні, природні. Причому йшло розподіл обов'язкові (безкоштовні) і додаткові (платні) навчальні предмети.

Такі самі процеси й у сфері вищої освіти. У державних вишах були створені комерційні відділення, кількість студентів на них зростала за рахунок скорочення безкоштовного прийому. Платною стала аспірантура. І в середній, і в вищій школіактивно формувався недержавний (приватний) сектор освіти.

Відчутних збитків зазнала фундаментальна наука: академічна, вузівська, галузева. У 14 разів скоротився обсяг державних замовлень на військові науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки. Відсутність фінансування призвела до згортання науково-технічного потенціалу НДІ та вишів. Раніше значну частину фінансування наукових досліджень складали договори з підприємствами, які укладаються на вирішення тих чи інших виробничих питань. Тепер більшість підприємств не мала коштів навіть на зарплату. Не врятували становище та конкурси на отримання грантів на фінансування наукових працьЗарубіжними фондами Сороса і Форда, вони лише «підгодовували» невелику частину науковців, водночас виявляв, найцікавіших дослідників, чиї розробки могли стати в нагоді у країнах.

Через війну скорочення фінансування чисельність зайнятих у сфері науки за 1991–1996 рр. у 1991 році. скоротилася з 4,2% до 2,5%. Продовжувався «відплив мізків» у комерційні структури та за кордон. За деякими оцінками за роки реформ із Росії виїхало понад 125 тисяч науковців. Багато наукових установ було ліквідовано або згорнули наукову роботу.

В галузі мистецтва перехід до ринкової економіки призвів до неоднозначних результатів. З одного боку російська культура виявилася вільною для творчості, відкритою для світової культури. Вона інтенсивно освоювала всі художні стилі та форми, всі естетичні течії, що існують у світовій культурі. Російські діячі культури та мистецтва активно включилися у світове творче життя, виступали найбільших міжнародних форумах. Широку популярність отримав ансамбль «Віртуози Москви», кінофільми М. Міхалкова «Очі чорні» і «Втамовані сонцем» (який отримав у 1995 р. премію «Оскар»), С. Бодрова «Кавказький бранець» та ін.

З іншого боку, російська культура з часів Петра I мала підтримку держави. З переходом до ринкових відносин роль регулятора творчого процесу переходить до споживача художніх цінностей – глядача, читача, слухача. Це веде до комерціалізації мистецтва, до орієнтації його на масового споживача. Скорочення державного фінансування в надзвичайно тяжке становище поставило музеї, театри, бібліотеки, зокрема складові загальнонаціональну гордість Ермітаж, Російський музей, Російську національну бібліотеку та інших. Різко впали тиражі літературних журналів. Ішло різке зниження художнього рівня творів літератури та мистецтва – книжковий ринок став заповнюватися детективами, порнографією, солодкими «жіночими романами». Телебачення робило ставку на численні американські серіали та різноманітні телешоу (лотереї, ігри із призами тощо). За 90-ті роки практично не з'являлося нових імен у літературі, мистецтві, не тому, що не було талантів, а тому, що вкрай важко було пробитися – ринок виявився монополізованим, і для розкручування нових зірок були потрібні величезні гроші.

Водночас, державою витрачалися великі кошти для проведення масових ювілейних урочистостей (50-річчя Перемоги, 800-річчя Російського флоту, 850-річчя Москви), що мають ідеологічне значення. Було відновлено храм Христа Спасителя, знищений у 30-ті роки, у Москві створено цілий комплекс монументальних скульптур, споруджених З. Церетелі (обеліск Перемоги, композиція «Трагедія народів» на Поклонній горі, пам'ятник Петру I та ін.).

Розділи

Наслідки політики Горбачова. Зовнішньополітична діяльність мс Горбачова

Реклама

Внутрішня політика

Доповідь: Михайло Сергійович Горбачов