Ім'я твоє 5 букв чому. «Твоє ім'я — птах у руці…»

I Повернувшись по снігах, що вечоріли, з села в свою мизу, Сліпцов сів у кут, на низький плюшевий стілець, на якому він не сидів ніколи. Так буває після великих нещасть. Не брат рідний, а випадковий непримітний знайомий, з яким у звичайний час ти і двох слів не скажеш, саме він розумно, лагідно підтримує тебе, подає упущений капелюх, - коли все скінчено, і ти, хитаючи, стукаєш зубами, нічого не бачиш від сліз. З меблями - те саме. У будь-якій кімнаті, навіть дуже затишній і до смішної маленької, є нежилий кут. Саме в такий кут і сів Слєпцов. Флігель з'єднаний був дерев'яною галереєю - тепер захаращеною кучугурою - з головним будинком, де жили влітку. Не було чого будити, зігрівати його, господар приїхав з Петербурга всього на кілька днів і оселився в суміжному флігелі, де білі кахельні печі витопити - справа легка. У кутку, на плюшевому стільці, господар сидів, немов у приймальні у лікаря. Кімната плавала у темряві, у вікно, крізь скляні пір'я морозу, густо синів ранній вечір. Іван, тихий, огрядний слуга, що недавно збрив собі вуса, вніс заправлену, гасовим вогнем налиту лампу, поставив на стіл і беззвучно опустив на неї шовкову клітку: рожевий абажур. На мить у нахиленому дзеркалі відобразилося його освітлене вухо та сивий їжак. Потім він вийшов, м'яко рипнувши дверима. Тоді Слєпцов підняв руку з коліна, повільно на неї подивився. Між пальцями до тонкої складки шкіри прилипла застигла крапля воску. Він розчепірив пальці, біла лусочка тріснула. II Коли наступного ранку, після ночі, що пройшла в дрібних безглуздих снах, що зовсім не належали до його горя, Слєпцов вийшов на холодну веранду, так весело вистрілила під ногою половиця, і на вибілену лавку лягли райськими ромбами віддзеркалення кольорового скла. Двері піддалися не відразу, потім солодко хряснули, і в обличчя вдарив блискучий мороз. Піском, ніби рудою корицею, посипаний був льодок, що обліпив сходи ганку, а з виступу даху, вістрями вниз, звисали товсті сосулі, що пронизували зеленуватою синьовою. Кучугури підступали до самих вікон флігеля, щільно тримали в морозних лещатах оглушену дерев'яну будову. Перед ганком ледь роздмухувалися над гладким снігом білі куполи клумб, а далі сяяв високий парк, де кожен чорний сучок обрамлений був сріблом, і ялинки підтискали зелені лапи під пухким і блискучим вантажем. Сліпців, у високих валянках, у кожушку з каракулевим коміром, тихо попрямував прямою, єдиною розчищеною стежкою в цю сліпучу глибину. Він дивувався, що живий, що може відчувати, як блищить сніг, як ниють від морозу передні зуби. Він помітив навіть, що засніжений кущ схожий на застиглий фонтан, і що на схилі кучугури — пісні сліди, шафранні плями, що пропалили наст. Трохи далі стирчали стовпи містка, і тут Слєпцов зупинився. Гірко, гнівно зіштовхнув з перил товстий пухнастий шар. Він одразу згадав, яким був цей міст улітку. По слизьких дошках, засіяних сережками, проходив його син, спритним помахом сачка зривав метелика, що сів на перила. Ось він побачив батька. Неповторним сміхом грає обличчя під загнутим краєм солом'яного капелюха, що потемніло від сонця, рука смикає ланцюжок і шкіряний гаманець на широкому поясі, весело розставлені милі, гладкі, коричневі ноги в коротких саржових штанях, у промоклих сандалях. Зовсім недавно, в Петербурзі, радісно, ​​жадібно поговоривши в маренні про школу, про велосипед, про якогось індійського метелика, - він помер, і вчора Слєпцов перевіз важку, наче всім життям наповнену труну, в село, в маленький білокам'яний склеп біля сільської церкви. Було тихо, як буває тихо тільки в погожий морозний день. Сліпців, високо піднявши ногу, звернув зі стежки і, залишаючи за собою в снігу сині ями, пробрався між стовбурів напрочуд світлих деревдо того місця, де парк обривався до річки. Далеко внизу, на білій гладіні, біля ополонки, горіли вирізані льоду, а на тому березі, над сніговими дахами хат, здіймалися тихо і прямо рожеві струмені диму. Сліпців зняв каракулевий ковпак, притулився до ствола. Десь дуже далеко кололи дрова, - кожен удар дзвінко відстрибував у небо, - а над білими дахами притиснених хат, за легким срібним туманом дерев, сліпо сяяв церковний хрест. III Після обіду він поїхав туди, - у старих санях з високою прямою спинкою. На морозі туго плескала селезінка вороного мерину, білі віяла пропливали над самою шапкою, і спереду срібним блакитом блищали колії. Приїхавши, він просидів близько години біля могильної огорожі, поклавши важку руку в вовняній рукавичці на чавун, що обпікав крізь шерсть, і повернувся додому з почуттям легкого розчарування, ніби там, на цвинтарі, він був ще далі від сина, ніж тут, де під снігом зберігалися. літні незліченні сліди його швидких сандалів. Увечері, суворо засумувавши, він велів відімкнути великий будинок. Коли двері з важким риданням відчинилися і пахнуло якимось особливим, незимовим холодком із гулких залізних сіней, Сліпцов узяв з рук сторожа лампу з бляшаним рефлектором і увійшов до будинку один. Паркетні підлоги тривожно затріщали під його кроками. Кімната за кімнатою заповнювалися жовтим світлом; меблі в саваннах здавались незнайомими; замість люстри висів зі стелі незграбний мішок, і величезна тінь Слєпцова, повільно витягаючи руку, пропливала по стіні, по сірих квадратах завішених картин. Увійшовши до кімнати, де влітку жив його син, він поставив лампу на підвіконня і наполовину відвернув, ламаючи собі нігті, білі стулчасті віконниці, хоча все одно за вікном була вже ніч. У темно-синьому склі загорілося жовте полум'я - ледь коптяча лампа, - і ковзнуло його велике, бородате обличчя. Він сів біля голого письмового столусуворо, спідлоба, оглянув бліді в синюватих трояндах стіни, вузьку шафу на кшталт конторської, з висувними ящикамизнизу догори, диван і крісла в чохлах, - і раптом, впустивши голову на стіл, пристрасно і галасливо затрясся, притискаючи то губи, то мокру щоку до холодного курного дерева і чіпляючись руками за крайні кути. У столі він знайшов зошити, розправи, коробку з-під англійських бісквітів з великим індійським коконом, що коштували три карбованці. Про нього син згадував, коли хворів, шкодував, що залишив, але втішав себе тим, що лялечка в ньому, мабуть, мертва. Знайшов він і порваний сачок - кисейний мішок на складному обручі, і від кисеї ще пахло влітку, трав'яною спекою. Потім, горблячись, схлипуючи всім корпусом, він почав висувати один за одним скляні ящики шафи. При тьмяному світлі лампи відливали шовком під склом рівні ряди метеликів. Тут, у цій кімнаті, он на цьому столі, син розправляв своє затримання, пробивав волохату спинку чорною шпилькою, встромляв метелика в пробкову щілину між розсувних дощечок, розпластував, закріплював смугами паперу ще свіжі, м'які крила . Тепер вони давно висохли - ніжно поблискують під склом хвостаті махаони, небесно-блакитні метелики, руді великі метелики в чорних цяточках, з перламутровим спідом, і син вимовляв латину їхніх назв трохи картаво, з торжеством чи зневагою. IV Ніч була сиза, місячна; тонкі хмари, як совине пір'я, розсипалися по небу, але не торкалися легкого крижаного місяця. Дерева - купи сірого інею - відкидали чорну тінь на кучугури, що спалахували там і там металевою іскрою. У флігелі, у жарко натопленій плюшевій вітальні, Іван поставив на стіл аршинну ялинку в глиняному горщику і якраз підв'язував до її хрестоподібної маківки свічку, - коли Сліпцов, змерзлий, заплаканий, з плямами темного пилу, що пристав до щоки, прийшов з щоки, прийшов з щоки, прийшов з щоки, прийшов з неї. несучи дерев'яний ящик під пахвою. Побачивши на столі ялинку, він розсіяно спитав, думаючи про своє: — Навіщо це? Іван, звільняючи його від шухляди, низьким круглим голосом відповів: — Свято завтра. - Не треба, - прибери ... - скривився Сліпцов, і сам подумав: «Невже сьогодні Святвечір? Як це я забув? Іван м'яко наполягав: – Зелена. Нехай постоїть... - Будь ласка, прибери, - повторив Сліпцов і нахилився над принесеною скринькою. У ньому він зібрав речі сина - сачок, бісквітну коробку з кам'яним коконом, розправилки, шпильки в лаковій скриньці, синій зошит. Перший аркуш зошита був наполовину вирваний, на клаптику, що стирчав, залишилася частина французької диктування. Далі йшов запис щодня, назви спійманих метеликів та інші помітки: «Ходив болотом до Боровичів...», «Сьогодні йде дощ, грав у шашки з татом, потім читав найнуднішу «Фрегат Палладу», «Чудний спекотний день. Увечері їздив велосипедом. У око потрапила мошка. Проїжджав, навмисне два рази, повз її дачу, але її не бачив...» Слєпцов підвів голову, проковтнув щось гаряче, величезне. Про кого це син пише? «Їздив, як завжди, велосипедом», стояло далі. Ми майже переглянулися. Моя краса, моя радість...» - Це немислимо, - прошепотів Сліпцов, - адже я ніколи не впізнаю... Він знову нахилився, жадібно розбираючи дитячий почерк, що підіймається, завертає на полях. «Сьогодні – перший екземпляр жалоби. Це означає осінь. Увечері йшов дощ. Вона, мабуть, поїхала, а я з нею так і не познайомився. Прощай, моя радість. Я страшенно сумую...» «Він нічого не казав мені...» — згадував Сліпцов, потираючи долонею чоло. А на останній сторінці був малюнок пером: слон - як бачиш його ззаду - дві товсті тумби, кути вух і хвостик. Сліпців підвівся. Затряс головою, утримуючи напад страшних сухих ридань. - Я більше не можу... - простогнав він, розтягуючи слова, і повторив ще протяжніше: - не - можу - більше... «Завтра Різдво,- скоромовкою промайнуло в нього в голові.- А я помру. Звичайно. Це так просто. Сьогодні ж...» Він витяг хустку, витер очі, бороду, щоки. На хустці залишилися темні смуги. - ...Смерть, - тихо сказав Сліпцов, ніби закінчуючи довгу пропозицію. Тикав годинник. На синьому склі вікна тіснилися візерунки морозу. Відкритий зошит сяяв на столі, поруч світилася кисеєм сачка, блищав бляшаний кут коробки. Слєпцов заплющив очі, і на мить йому здалося, що до кінця зрозуміле, до кінця оголене земне життя - сумне до жаху, принизливо безцільне, безплідне, позбавлене чудес... І в ту ж мить клацнуло щось - тонкий звук - наче лопнула натягнута гума. Сліпців розплющив очі і побачив: у бісквітній коробці стирчить прорваний кокон, а по стіні, над столом, швидко повзе вгору чорна зморщена істота завбільшки з мишу. Воно зупинилося, вчепившись шістьма чорними волохатими лапками в стіну, і стало дивно тремтіти. Воно вилупилося від того, що знемагаючий від горя чоловік переніс жерстяну коробку до себе, в теплу кімнату, воно вирвалося від того, що крізь тугий шовк кокона проникло тепло, воно так довго чекало цього, так напружено набиралося сил і ось тепер, вирвавшись, повільно і чудес зростало. Повільно розверталися зім'яті клаптики, оксамитові бахромки, міцніли, наливаючись повітрям, віялові жили. Воно стало крилатим непомітно, як непомітно стає прекрасним чоловік. І крила - ще слабкі, ще вологі - всі продовжували рости, розправлятися, ось розвернулися до межі, покладеної ним Богом, - і на стіні вже був - замість грудочки, замість чорної миші, - величезний нічний метелик, індійський шовкопряд, що літає, як птах, в сутінках навколо ліхтарів Бомбея. І тоді простерті крила, загнуті на кінцях, темно-оксамитові, з чотирма слюдяними віконцями, зітхнули в пориві ніжного, чудового, майже людського щастя. 1924 р.

Олександр Олександрович Блок є одним із ключових постатей у літературному процесі початку ХХ століття. Ним захоплювалися чи не всі поети та прозаїки того часу. Про нього відгукувалися як про людину позаземну, обдаровану згори. Його регулярно згадували у різних мемуарах та біографіях, йому присвячували не просто вірші, а цілі поетичні цикли. Одним із таких циклів якраз і є збірка «Вірші до Блоку» Марини Іванівни Цвєтаєвої, що відкривається віршем «Ім'я твоє – птах у руці…».

Цикл створювався у період із 1916 по 1921 рік. Якщо подивитися на дати написання кожного з віршів, стає ясно, що Цвєтаєва не планувала видавати цілу збірку; ця ідея виникла після смерті Блоку. Так, перші роботи, що увійшли до циклу, поетеса пише навесні 1916 року, до цієї групи якраз і належить «Твоє ім'я – птах у руці». Далі робота переривається чотирма роки, і Цвєтаєва знову звертається до Блоку лише у 1920 року у вірші «Як слабкий промінь крізь чорний морок пекло…». Це з виступом поета у Москві 9 травня 1920 року, у якому вона була особисто. 1921 року Блок помирає. Відгуком на цю трагедію стають десять нових віршів, які стали результатом циклу.

Жанр та розмір

Вірш «Ім'я твоє – птах у руці…» відкриває цикл «Вірші до Блоку» і, всупереч поширеній думці, не є відгуком на смерть Блоку (нагадаємо: воно написано 1916 року). Так що абсолютно помилково вважати його своєрідною епітафією.

«Твоє ім'я – птах у руці…» носить у собі риси послання: ліричний твір адресовано конкретній людині (про що говорить і назва віршованого циклу). Вірш є безпосереднім відгуком творчість Блоку, безпосередньо висловлює ставлення Цвєтаєвої до лірики поета. Також поетеса регулярно використовує займенник «твоє», що характерно для жанру послання.

Однак важливо пам'ятати про те, що лірична героїня виходить за рамки звичайної розмови та звернення, вірш «Твоє ім'я – птах у руці…» не передбачає жодного відгуку, тому відносити його до жанру послання можна лише з низкою застережень.

Віршований розмір: чотирихударний дольник.

Композиція

Композиційне розподіл вірша таке: 3 строфи, у кожній по шість рядків. Перша та третя строфи об'єднані рефреном «ім'я твоє»:

Примітно також і те, як від першої до третьої строфи змінюється динаміка вірша. Якщо починається воно з досить нейтральних образів (м'ячик, бубонець і так далі), то завершується образами, що містять похоронну семантику (стужа повік, глибокий сон). Друга строфа, мабуть, найдраматичніша з усіх. Наповнена звуковими образами (плескіт води, постріл, грім, клацання курка), вона різко виділяється на тлі інших строф, статичніших, спокійніших, майже беззвучних. Начебто за драматичним пострілом другої строфи слідує сумна розв'язка, поступове прийняття від «ах, не можна!» до поцілунку в сніг.

Ідея

Вірш «Ім'я твоє – птах у руці» є своєрідним гімном Блоку. Лірична героїня дуже емоційно (в цвєтаєвському дусі) і цілком щиро захоплюється поетом, говорить про те, що він для неї означає. Граючи з ім'ям Блоку, Цвєтаєва укладає в ці «п'ять букв» («Блок» за дореволюційною орфографією) всю ту неймовірну гаму образів та відчуттів, пов'язану з творцем.

Так, творчість Блоку для неї є одночасно щось легке, ледве вловиме, тонке, тендітне («птах у руці», «крижинка на язиці») і різкий маніфест, що лякає виклик («гучне ім'я твоє гримить», «назве його нам у скроню») // дзвінко клацаючий курок»). У її очах поет – постать надприродна, майже ірреальна, недосяжна. Таке відчуття створюється через дуже цікавий і незвичайний підбір образів: майже всі вони нематеріальні. Це лише моменти, спалахи, миті, короткочасні та скороминущі. Це відгомони та ледь відчутні дотики. Тремтіння живого птаха в долонях, торкання губами холодної шкіри, звук пронизує спокійну водну гладь каменю. Все хитко, все вислизає. Блоку не зловити і досягти, не осягнути. У цій хиткісті та невловимості можна розглянути сумне передчуття швидкої смерті поета. Це розкривається у третій строфі: «Поцілунок у вічі, // У ніжну холоднечу закритих повік» – так цілують покійників, «сон глибокий» можна як метафору смерті.

Вірш, незважаючи на свій невеликий обсяг, наповнений безліччю емоцій зовсім різного ступеня сили та напруження. Це дещо дитяча радість першої строфи з її ігровими образами (м'ячик, бубенець), драматизм, динаміка та висока напруга другої, холодний спокій третьої. Мабуть, тільки лірична героїня Цвєтаєвої здатна гармонізувати в собі такий широкий спектр емоцій і почуттів, які плавно перетікають одна в одну.

Засоби художньої виразності

Головним засобом створення таких яскравих образів у вірші є, безумовно, метафора. Саме на ній фактично і будується весь ліричний твір. «Твоє ім'я – птах у руці…» майже повністю складається з метафоричного обігравання імені Олександра Олександровича Блоку. «Ім'я твоє – птах у руці, // Ім'я твоє – крижинка мовою, // Один єдиний рух губ, // Ім'я твоє – п'ять літер» тощо – все це метафори. Цікаво також і те, що між деякими є явна антитеза. Так, ім'я поета у Цвєтаєвої асоціюється з чимось легким і тихим, але в цей час воно гримить.

Ефектніше метафори робить синтаксичний паралелізм, який Цвєтаєва вживає досить часто. Будуючи пропозиції за одним принципом і вдаючись до анафори (єдиноначаття), поетеса ніби додає все нові й нові фарби в портрет Блоку, нагнітає атмосферу.

Далеко не останню роль у створенні образів грають і епітети. Такі характеристики, як «ніжна стужа» та «гучне ім'я» роблять картину багатшою та опуклішою.

При аналізі вірша необхідно звернути увагу до звукопис. Алітерація є характерною особливістю лірики Цвєтаєвої та у вірші «Твоє ім'я – птах у руці…» вона теж присутня. Так, у рядку «Гучне ім'я твоє гримить» повторення звуку [р] створює шумовий ефект, а повтори шиплячого [ж] у рядку «У ніжну стужу нерухомих повік» допомагають передати відчуття завірювальної завірюхи, хуртовини.

У вірші поетеса використовує ще й асонанс. У заключних рядках («Ключовий, крижаний, блакитний ковток…// З іменем твоїм - глибокий сон») чується щось протяжне, довге, як, власне, сам сон (повтор [о]).

Я є. Ти будеш. Марина Цветаєва

I – am. You - will be.

My Translation від Marina Tsvetaeva. June, 1918

I – am. You - will be. Between us -
..................................store of wisdom.
I drink. You thirsty. Нагромадження - usellessness.
Us dozens, centuries, багато тисяч років
Separate. - God does not build bridges.

Please, Be! - this is my commandment.
Please, Let me pass by, with b'ated breath...
I – am. You - will be. You" ll tell me over
...................................ten Springs,
............through many trials: " I - am..." ,
..............................and I"ll answer:
"Once up on a time...,
..................we shall wait long before..."

(Марина Цветаєва)

Я є. Ти будеш. Між нами -
................................... безодня.
Я п'ю. Ти прагнеш. Змовитися - марно.
Нас десять років, нас сто тисячоліть
Роз'єднують. – Бог мостів не будує.

Будь! - це моя заповідь. Дай - повз
Пройти, диханням не порушивши зростання.
Я є. Ти будеш. Через десять весен
Ти скажеш: - Єсмь! - а я скажу: -
....................................колись...

********************************************
2.

(YOUR NAME IS a BIRD ON MY PALM!)

Your name is a bird on my palm.
Your name is ice on my tongue.
Your name is a stone in a swamp.
It is a bullet, and a cramp.

Your name is an invisible moment
of my lips,
A kiss in the eyes,
My breath in your hold.
Деякийчас - це особлива взаємодія.
Одночаси - snow, and a scold.

A horse on a cloud,
A ball which I try to catch,
A candle which is blown out,
A painful skin scratch...

It is a light from darkness,
A nap which is deep and clean.
Your name is a holy sparkle,
A game which I need to win.

*
Вірші до блоку

ІМ'Я ТВОЕ - ПТАХ в РУКІ.

Марина Цветаєва

Ім'я твоє - птах у руці,
Ім'я твоє - крижинка на мові,
Один-єдиний рух губ,
Ім'я твоє – п'ять літер.
М'ячик, спійманий на льоту,
Срібний бубунець у роті,

Камінь, кинутий у тихий ставок,
Схлипне так, як тебе звуть.
У легкому клацанні нічних копит
Гучне ім'я твоє гримить.
І назве його нам у скроню
Дзвінко клацаючий курок.

Ім'я твоє – ах, не можна! -
Ім'я твоє - поцілунок у вічі,
У ніжну холоднечу нерухомих повік,
Ім'я твоє – поцілунок у сніг.
Ключовий, крижаний, блакитний ковток.
З твоїм ім'ям - сон глибокий.


3.

Запах, запах твоєї сигарети! М. Цвєтаєва

Scent, scent of your cigarette. Marina Tsvetaeva.

(My Translation від Marina Tsvetaeva).

Scent, scent
of your cigarette!
Dark complexioned cigar"s
Scent!
Finger-rings, feathers,
Eyes, panamas...
Blue night
в Монако.

Fu"nny scent,
Musty a little:
West in red haze -
Lamppost -
a single illuminated pillar -
Moonlit,
roar of Temza river waves,
What else?
What else...

Ah! It smell like Vein!
Perfume, hay, an open stage,
like -
......Betrayal,
...............Adultery!

***
(Марина Цветаєва)

Запах, запах
Твоєї сигарети!
Смаглявої сигари
Запах!
Персні, пір'я,
Очі, панами...
Синя ніч
Монако.

Запах дивний,
Трохи затхлий:
У червоному тумані -
Захід.
Стовп ліхтарний
І гуркіт Темзи,
Чим ще?
Чому ж?

Ах, Віднем!
Духами, сіном,
Відкритою сценою,
Зміною!
.............................................
*********************************************

I kiss you on the forehead. Marina Tsvetaeva.

(My Translation from Marina Tsvetaeva. June 1917)

A kiss on the forehead - to wash away care,
.....................to white it out.
I kiss your forehead.

A kiss on the eyes - your sleeplessness
terminal.
......................Insomnia stop.
I kiss your eyes.

Ah, kiss on these lips! Quench, slake
thirst forever! Drink water, my love!
I kiss your lips.

A kiss on the forehead - drop out of memory.
You"ll never be missed!
I kiss on your forehead.

У лоб цілувати - турботу стерти. М. Цвєтаєва

Марина Цветаєва

У лоб цілувати - турботу стерти.
У лоб цілу.

В очі цілувати – безсоння зняти.
В очі цілую.

У губи цілувати – водою напоїти.
У губи цілу.

У лоб цілувати – пам'ять стерти.
У лоб цілу.

***
ілюстрація by the artist Gino
Art Deco

Ім'я Твоє- птах у руці,
Ім'я твоє - крижинка на мові,
Один єдиний рух губ,
Ім'я твоє – п'ять літер.

Чому 5 букв? Блок – 4 літери. Олександр – 9 літер. Сашко, чи що? Так, були близько вони знайомі. Загадка...

maalox: А. Блок? 1 2345

Костянтин Карчевський: Тому що в дореволюційній транскрипції "Блок" писався з "ять" на кінці - Блок. Звідси й п'ять літер.

Earil: Блок. Не ять, а ер. Не Блок, а Блок.

Роман: А навіщо загадки було загадувати, як ви гадаєте, друзі-спільники?

Ім'я твоє - птах у руці,
Ім'я твоє - крижинка на мові,
Один єдиний рух губ.
Ім'я твоє – п'ять літер.
М'ячик, спійманий на льоту,
Срібний бубонець у роті,

Камінь, кинутий у тихий ставок,
Схлипне так, як тебе звуть.
У легкому клацанні нічних копит
Гучне ім'я твоє гримить.
І назве його нам у скроню
Дзвінко клацаючий курок.

Ім'я твоє – ах, не можна! -
Ім'я твоє - поцілунок у вічі,
У ніжну холоднечу нерухомих повік.
Ім'я твоє – поцілунок у сніг.
Ключовий, крижаний, блакитний ковток.
З твоїм ім'ям - сон глибокий...

Вірш це багато разів аналізувався та інтерпретувався. Неназивання імені “Блок” пов'язувалося, зокрема з ім'яславською єрессю. Цвєтаєва «славить» ім'я Блоку, але не називає його сакральним. Ім'яславієм цікавився Мандельштам, з яким саме в цей час Цвєтаєва переживала сплеск романтичних стосунків.

Неназване ім'я - "птах у руці", "крижинка на язику", "один єдиний рух губ", "п'ять букв", "м'ячик", "бубенець", "камінь", удар "копит", клацання "курка", " поцілунок», «ковток». Усі порівняння характеризує стислість імені, його односкладовість, ударність того єдиного складу, з якого воно складається.

Але поступово вводиться і саме ім'я: останні рими другої та третьої строфи вже римується з «Блок», а в заключному слові «глибокий» ім'я адресата вже міститься як анаграма: «ГЛУБОКЪ».

Мотив заборони реалізується подвійно. По-перше, є заборона на назву імені, та її порушення через непряме назву. По-друге, є заборона – на кохання: «Твоє ім'я - ах, не можна! - / Ім'я твоє - поцілунок у вічі...». Тут по вертикалі співвідноситься слово «не можна» та «поцілунок».

Примітно, що, відповідно до «артикуляційної» теми вірша, увага читача весь час зосереджена на комплексі «мова»-«губи»-«рот»-«схлип», але «поцілунок» адресований «очам», «ніжній холодно» нерухомих повік», ніби обманюючи очікування.

Замість еротичного розвитку мотиву, на який налаштовує комплекс "романтичних" мотивів "ставка"-"ніч"-"копита"-"курок". І все ж таки, помітна ретардація розвитку образу «поцілунку»-«ковтка», як би самою своєю тривалістю обходить заборону.

Заборона на кохання маркується мотивами «снігу»-«льоду»-«стужі»-«нерухомості», що посилюються до кінця, і завершуються «сну». А "курок" підказує, що йдеться про "мертвий сон".

Попросив Ксенію Жогіну прокоментувати ці ідеї, і отримав таку відповідь:

Чесно кажучи, прочитавши Зубову, я її не зрозуміла до кінця ні тепер ні зараз, оскільки ні в якій навіть святоотецькій літературі не робиться наголос на неназванні імені, т.к. головна ідея полягає в тому, що в молитві, яка багато разів називає Ім'я Боже, відбувається єднання енергій людської та божественної, якою наповнене Ім'я Боже, - синергія з Богом. У Мандельштама:

І понині на Афоні / Древо дивне росте, / На крутому зеленому схилі / Ім'я Боже співає. // У кожній радіють келії / Ім'ябожці-мужики: / Слово - чисті веселощі, / Зцілення від туги!// Всенародно, голосно / Чернець засуджений; / Але від брехні прекрасної / Ми рятуватися не повинні. // Щоразу, коли ми любимо, / Ми в неї впадаємо знову. / Безіменну ми губимо / Разом з ім'ям кохання(1915).

Моя ідея полягала в тому, що Цвєтаєва виходила з якогось "ім'яславського" пієтету до імені Блоку, але із забороною на грубе торкання самого імені, як і до самого Блоку. Порівняйте раннє "Помилка", присвячене Еллісу:

Коли сніжинку, що легко літає,
Як зірочка впала ковзаючи,
Береш рукою - вона сльозинкою тане,
І повернути легкість їй не можна.

Коли полонивши прозорість медузи,
Її торкнемося капризом рук,
Вона, як бранець, ув'язнений,
Раптом зблід і загине раптом.

Коли хочемо ми в метеликах-блукачах
Мабуть не мрію, а земну буваль -
Де їхнє вбрання? Від них на наших пальцях
Одна зоря розфарбована пил!

Залиш політ сніжинкам з метеликами
І не губи медузу на пісках!
Не можна мрію свою хапати руками,
Не можна мрію тримати в руках!

Не можна тому, що було сумом хиткім,
Сказати: «Будь пристрасть! Горя божеволій, рідь!
Твоє кохання було такою помилкою, -
Але без кохання ми гинемо. Чарівник!

Ім'я твоє - птах у руці,
Ім'я твоє - крижинка на язиці.
Один-єдиний рух губ.
Ім'я твоє – п'ять літер.
М'ячик, спійманий на льоту,
Срібний бубонець у роті.

Камінь, кинутий у тихий ставок,
Схлипне так, як тебе звуть.
У легкому клацанні нічних копит
Гучне ім'я твоє гримить.
І назве його нам у скроню
Дзвінко клацаючий курок.

Ім'я твоє – ах, не можна! -
Ім'я твоє - поцілунок у вічі,
У ніжну холоднечу нерухомих повік.
Ім'я твоє – поцілунок у сніг.
Ключовий, крижаний, блакитний ковток.
З твоїм ім'ям - сон глибокий.

Аналіз вірша «Твоє ім'я - птах у руці» Цвєтаєвої

М. Цвєтаєва з великим трепетом та повагою ставилася до творчості та самої особистості А. Блоку. Між ними практично не було жодних, навіть дружніх стосунків. Частково це пояснюється тим, що поетеса обожнювала поета-символіста, вважаючи його неземною істотою, яка помилково відвідала наш світ. Цвєтаєва присвятила Блоку цілий цикл віршів, що включає «Ім'я твоє - птах у руці ...» (1916 р.).

Твір, власне, є набором епітетів, якими поетеса наділяє прізвище Блоку. Всі вони наголошують на нереальності поета, в якій була впевнена Цвєтаєва. Ці різноманітні визначення поєднує стрімкість та ефемерність. Ім'я, що складається з п'яти букв (згідно з дореволюційним правописом наприкінці прізвища Блоку писалася буква «єр») для поетеси подібно до «одного-єдиного руху губ». Вона порівнює його з предметами (крижинка, м'ячик, бубенець), що знаходяться в русі; короткочасними, уривчастими звуками («клацання… копит», «клацаючий курок»); символічними інтимними діями («поцілунок у вічі», «поцілунок у сніг»). Цвєтаєва навмисне не вимовляє самого прізвища («ах, не можна!»), Вважаючи це блюзнірством по відношенню до безтілесної істоти.

Блок справді справляв сильне враження на нервових дівчат, які часто в нього закохувалися. Він перебував у владі створених у своїй уяві символів і образів, що дозволяло йому незрозуміло впливати на оточуючих. Цвєтаєва потрапила під цей вплив, проте зуміла зберегти оригінальність власних творів, що, безсумнівно, пішло їй на користь. Поетеса дуже тонко зналася на поезії і розглянула у творчості Блоку справжній талант. У віршах поета, які для недосвідченого читача представлялися повним безглуздям, Цвєтаєва бачила прояв космічних сил.

Безумовно багато в чому ці дві сильні творчі особи були схожі, особливо в здатності повністю відмовитися від реального життяі існувати у світі своїх мрій. Причому Блоку це вдавалося неймовірною мірою. Саме тому Цвєтаєва настільки поважала і потай заздрила поету-символісту. Головна відмінність поетеси від вразливих панянок полягала в тому, що про любовне почуття не могло бути й мови. Цвєтаєва не уявляла собі, як можна відчувати надто «земне» почуття до ефемерної істоти. Єдине, на що розраховує поетеса — духовна близькість без фізичних контактів.

Вірш завершується фразою «З іменем твоїм — глибокий сон», яка повертає читача до реальності. Цвєтаєва зізнавалася, що часто засинала за читанням.